РОЗДІЛ 12. ВТОРГНЕННЯ

Єва прокинулася від тиші. Не від тієї затишної, яка буває, коли йде сніг, а від вакуумної, мертвої тиші, яка буває в операційній перед початком роботи хірурга. Вона різко сіла на дивані, серце калатало в горлі. Ковдра сповзла на підлогу. Вона спала у вітальні, бо зайти в спальню, де вчора ввечері відбулася «перепрошивка», не наважилася.

Перше, що вдарило в ніс — запах. Зник густий, пряний аромат ладану, воску і старих книг, який був душею цієї квартири. Натомість повітря пахло хлоркою, морозною свіжістю з балончика і... нічим. Стерильністю.

Єва встала і підійшла до спальні та зазирнула у середину. Кімната змінилася. Хаос, який Ян називав «робочим безладом», зник. Стоси книг, що громадилися на підлозі місяцями, були розсортовані за розміром і кольором корінців, вишикувані в ідеальні, геометрично правильні вежі біля стіни. Одяг, який зазвичай висів на спинці стільця, зник. На столі — жодної пилинки, жодного зайвого папірця. Схема Древа Життя, яку Єва вчора сплюндрувала своїм олівцем, теж зникла. Поверхня столу блищала, наче її відполірували спиртом.

З кухні долинув звук. Тук-тук-тук-тук. Ритмічний, швидкий, бездоганно рівний звук ножа, що вдаряється об дошку. Жодних пауз. Жодних збоїв. Як метроном.

Єва озирнулася на звук з кухні. Її ноги тремтіли, коли вона ступала по паркету, який, здавалося, перестав рипіти зі страху. Вона підійшла до дверного отвору кухні.

Ян стояв біля стільниці спиною до неї. На ньому була біла сорочка. Не та стара, м'ята, в якій він ходив тижнями, а нова, сліпучо-біла, ідеально випрасувана. На спині не було жодної складки. Він виглядав як манекен у вітрині того самого бутика, де Єва вчора розглядала своє відображення.

Він різав овочі. Єва заворожено дивилася на його руки. Ті самі руки, які раніше тремтіли після сеансів, які були в мозолях і плямах від чорнила, тепер рухалися з нелюдською швидкістю і точністю. Ніж миготів, перетворюючи огірок на ідеально рівні, прозорі слайси.

— Яне? — покликала Єва. Її голос був хрипким від сну і страху. Стук ножа миттєво припинився. Ян повільно поклав ніж на стіл, паралельно краю дошки, ідеально рівно, і обернувся.

Єва мимоволі зробила крок назад, вчепившись в одвірок. Він був красивим. Корс не збрехав. Синці під очима зникли, шкіра розгладилася, набувши здорового відтінку. Він виглядав відпочилим, свіжим, молодим. Але його очі... Вони були ясними, але абсолютно порожніми. У них не було тієї глибини, тієї іронії, того болю, який робив Яна — Яном. Це були лінзи камери, які фіксували об'єкт, вимірювали відстань і температуру, але не бачили людини.

— Доброго ранку, Єво, — промовив він. Його голос був приємним, рівним, позбавленим звичної хрипоти й емоційних перепадів. Це був голос диктора новин або голосового помічника. — Сніданок готовий. Рівень глюкози та білків розраховано для оптимального відновлення організму.

— Ти... ти прибрав у квартирі? — запитала вона, не знаючи, що ще сказати. Це було так безглуздо — говорити про прибирання, коли твій друг перетворився на робота.

— Хаос структурує помилки, — відповів Ян, вказуючи на ідеально чисту кухню. — Оптимізація простору підвищує ефективність. Корс надав оновлені протоколи життєдіяльності.

Єва відчула, як холод пробіг по спині при згадці імені Корса. — Яне, як ти почуваєшся? Вчора... вчора тобі було погано. Ти пам'ятаєш?

Ян кліпнув. Один раз. Повільно. — Система функціонує на 100%. Емоційний фон стабілізовано. Больові рецептори відкалібровано. Дякую за запит.

Він взяв тарілку з нарізаними овочами й поставив її на стіл. Рух був плавним, економним. Жодного зайвого жесту. — Сідай. Тобі необхідно поповнити енергетичний ресурс.

Єва сіла на краєчок стільця. Вона дивилася на ідеальний омлет, на овочі, викладені віялом, на чашку кави, від якої підіймалася ароматна пара. Це було саме те, чого вона хотіла. "Нормальне життя". Комфорт. Турбота. Але їй хотілося вити.

— Ти... ти пам'ятаєш, хто я? — тихо запитала вона. Ян сів навпроти. Він не їв. Він просто сидів, склавши руки на столі, і дивився на неї. — Ти — Єва Король. Статус: Якір. Поточне завдання: забезпечення фізичної присутності оператора в матеріальному плані. Доступ до корекції системи — підтверджено.

"Кожна людина — зірка... має власний характер". Ці слова з книги пролунали в голові Єви як вирок. Перед нею не було Зірки. Перед нею не було незалежного індивіда. Перед нею сидів супутник, налаштований на чужу орбіту. Вона отримала ідеального чоловіка, але втратила особистість.

— А де твої книги? — запитала вона, озираючись на порожнє підвіконня, де раніше лежав розкритий Кроулі. — Застаріла інформація утилізована, — спокійно відповів Ян. — Архівні дані заважають приймати потокові оновлення від Головного Сервера.

Він усміхнувся. Це була та сама усмішка, яку вона бачила в ілюзії в ресторані. Ідеальна, симетрична, голлівудська. Усмішка мерця.

— Їж, Єво, — сказав він м'яко. — Корс просив подбати про те, щоб ти була задоволена. Твоє "Свідоме бажання" — пріоритет №1.

Єва взяла виделку. Метал дзенькнув об тарілку. Вона запхала шматок омлету в рот. Він був смачним. Ідеальним. Але на смак він був як попіл того чека, який Ян спалив колись давно, коли він ще був живим, буркотливим, нестерпним і справжнім.

Ян дивився на неї, не кліпаючи. Атмосфера на кухні нагадувала стерильну камеру зберігання. І Єва зрозуміла: вона не врятувала його. Вона його забальзамувала живцем.

Тишу стерильної кухні розрізав телефонний дзвінок. Це був не телефон Єви. Це був старий, побитий смартфон Яна, який лежав на столі, вирівняний по краю серветки. Звук був стандартним, різким і неприємним.

Ян не здригнувся. Він простягнув руку, взяв телефон і провів пальцем по екрану. — Слухаю, — сказав він. Його голос був позбавлений будь-якої інтонації. Потім він простягнув телефон Єві. — Вхідний сигнал для об'єкта "Якір". Оператор: Корс.

Єва взяла трубку, наче це була отруйна змія. — Алло? — її голос тремтів. — Ну як сніданок, Єво? — голос Корса в динаміку звучав бадьоро, тепло і переможно. — Сподіваюся, омлет не підгорів? Я завантажив йому рецепт від Гордона Рамзі. Він швидко вчиться, правда?