РОЗДІЛ 9. ТІНЬ МИНУЛОГО

Пройшло дві години, на дорогу туди й назад, щоб встигнути забрати платню за оренду квартири. Чорний позашляховик усе ще стояв під кленом — мовчазний, глянцевий моноліт, що поглинав вуличне світло. Єва штовхнула важкі, вхідні двері, їй треба було на другий поверх, туди, де реальність, здається, дала тріщину. 

Вона бігла сходами, перестрибуючи через дві сходинки. У голові пульсувала одна думка: "Тільки б не кров. Тільки б не виламані двері". Вона уявляла розтрощені меблі, сліди боротьби, дим. Її уява, натренована роками журналістики, малювала найгірші сценарії кримінальної хроніки.

Але на другому поверсі було тихо. Занадто тихо. Двері кімнати Яна були причинені, лише на кілька сантиметрів. З чорної щілини не лилося світло, не лунали звуки.

Єва зупинилася, переводячи подих. Її рука потягнулася до дверної ручки, але завмерла. Тіло зреагувало раніше за мозок. Шкіра вкрилася сиротами, а у сонячному сплетінні згорнувся холодний вузол. Це був той самий сигнал тривоги, який Ян вчив її розпізнавати під час тренувань. "Ти не бачиш, ти відчуваєш”.

Єва штовхнула двері. Вони піддалися тихо, наче змащені маслом, що було дивним для старих петель, які завжди рипіли, вітаючи гостей. Вона завмерла.

Запах. Це було перше, що вдарило по її рецепторах. Кімната Яна завжди пахла специфічно, це був запах хаосу, творчого безладу і... життя. Але зараз цей запах зник. Його витіснило щось інше. Холодне. Хімічно-чисте. Пахло дорогим чоловічим парфумом із нотками сандалу і сталі. Повітря здавалося стерильним, вихолощеним, мертвим.

— Яне? — покликала Єва. Її голос пролунав глухо, наче вона говорила в подушку. Звук не поширювався, він падав під ноги й вмирав.

Вона зробила крок. Паркет під ногами не скрипнув. Здавалося, сам будинок затамував подих, боячись привернути увагу того, хто сидів усередині.

Світло, яке відбивалося від лампи на столі, здавалося не теплим жовтим, до якого вона звикла, а якесь бліде, хворобливе, наче напруга в мережі впала вдвічі. Єва увійшла.

Картина, що відкрилася їй, була настільки сюрреалістичною, що мозок на секунду відмовився її аналізувати. Ян був там. Він сидів на своєму звичному місці, біля вікна за столом, спиною до батареї. Але він не читав і не пив чай. Він сидів, випроставшись, як струна, поклавши руки на коліна долонями вниз. Його обличчя було крейдяно-білим, а погляд спрямований в одну точку — в центр кімнати. Він виглядав не як маг, а як в’язень, прикутий невидимими ланцюгами до власного стільця.

А навпроти нього сидів Гість.

Чоловік виглядав так, ніби зійшов з обкладинки Forbes або реклами швейцарських годинників. Йому було десь за сорок. Бездоганний темно-синій костюм сидів на ньому, як друга шкіра — жодної зайвої складки. Білосніжна сорочка, запонки, що тьмяно виблискували в напівтемряві. Його волосся, темне з благородною сивиною на скронях, було ідеально вкладене.

Він був занадто... правильним для цієї обшарпаної кімнати. Він був чужорідним тілом, вірусом порядку, який вдерся в живий організм.

Чоловік повільно підніс до губ горнятко. Це було улюблене горнятко Яна — велике, глиняне, зі сколом на обідку. В руках Гостя, чиї пальці були доглянутими, з ідеальним манікюром, цей предмет виглядав жалюгідно і водночас — як трофей.

Гість зробив ковток, не відриваючи погляду від Яна. Потім повільно, з грацією хижака, повернув голову до Єви.

Його очі були чорними. Не карими, не темно-сірими, а абсолютно, бездонно чорними. Вони не відбивали світла. Вони поглинали його. Коли він подивився на неї, Єва відчула фізичний удар у груди. Їй здалося, що з легень викачали все повітря. Це не був страх. Це було відчуття власної нікчемності перед чимось величезним і байдужим.

— А ось і наш "Якір", — промовив Гість. Його голос був тихим, оксамитовим, охоплюваним. Він звучав як музика, але від цієї музики хотілося сховатися під стіл. — Ти спізнилася, Єво. Чай уже охолов.

Єва схопилася за одвірок, щоб не впасти. Її "магічний імунітет", який вона тренувала на плюшках, верещав сиреною. Простір навколо цього чоловіка був викривлений. Повітря біля нього тремтіло, як над розпеченим асфальтом, але віяло від нього могильним холодом.

— Хто ви? — видавила вона.

— Яне, де твої манери? — Гість з докором похитав головою, ставлячи горнятко на стіл перед Яном. Звук дотику кераміки до дерева пролунав неприродно гучно, як постріл. — Ти не представив нас.

Ян повільно, з явним зусиллям, підвів очі. У них Єва побачила не страх, а лють і... втому. Смертельну втому людини, яка тримає на плечах небосхил. — Єво, — хрипко сказав Ян, не розмикаючи зубів. — Це Корс. І він саме збирався піти.

Корс усміхнувся. Його зуби були рівними й білими, як клавіші нового рояля. — Піти? — перепитав він м’яко. — Я тільки почав насолоджуватися гостинністю. Ти живеш у багнюці, Яне. Але в цьому є певний... шарм. Шарм розпаду.

Він провів пальцем по столу, збираючи невидимий пил, і подивився на подушечку пальця з удаваним смутком. — Ти марнуєш свій потенціал, друже. І потенціал цієї дівчинки теж.

Він перевів погляд на Єву. — Заходь, люба. Сідай. Не стій на порозі, як бідна родичка. Ми якраз обговорювали майбутнє. Твоє майбутнє.

Єва відчула, як її ноги самі собою роблять крок уперед. Це було схоже на гіпноз. Її воля танула, як віск біля вогню. Їй раптом захотілося сісти, послухати цей оксамитовий голос, погодитися з усім, що він скаже. Він випромінював таку впевненість, таку силу, що опір здавався безглуздим.

«Кожна людина — зірка», — пролунав у голові голос Яна зі спогадів. — «Вона має власний шлях». Єва струснула головою, скидаючи ману. Вона побачила, як напружилися м'язи на шиї Яна. Він тримав щит. Він захищав не себе — він захищав її від прямого впливу Корса.

— Я постою, — сказала вона, і її голос зазвучав твердіше. — А ви встанете. І вийдете.

Корс на мить завмер. Його ідеальні брови здивовано піднялися. — Ого, — промовив він без емоцій. — У батарейки є характер. Це... цікаво. Неефективно, але цікаво.