РОЗДІЛ 8. КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ

Дні злилися в одну довгу, пульсуючу смугу. Єва перестала розрізняти понеділки й п'ятниці. Існували лише два стани: «Тут» (на кухні, із запахом ладану і кави) і «Там» (у чужих головах, де пахло страхом, кольором або металом).

Ян називав це «серфінгом по чужих орбітах». Єва називала це роботою на знос.

Епізод перший. Колір, що кричить

— Тримай мене, — скомандував Ян. Єва звично стиснула його зап'ястя. Його шкіра була сухою і гарячою. Світ навколо здригнувся і потік, наче акварель під дощем.

Вони опинилися всередині картини, яку малював божевільний. Тут не було гравітації. Небо було фіолетовим і в'язким, як варення, і воно звучало. Кожен відтінок мав свій звук. Фіолетовий гудів, як низька нота віолончелі. Жовті плями, що пролітали повз, верещали, як чайки.

Клієнт — відомий художник, який втратив натхнення і почав втрачати розум, — був усюди. Він був цим простором. Його свідомість розпалася на фрагменти.

— Хаос, — констатував Ян, перекрикуючи візуальний шум. Він стояв на хмарі з розлитої охри. — Він намагається схопити все одразу. Він порушив закон Рівноваги.

На Єву накотилася хвиля яскраво-червоного кольору. Вона відчула смак заліза і паприки в роті. Це була синестезія в чистому вигляді — мозок не справлявся з обробкою сигналів. Її почало нудити. Свідомість запанікувала, намагаючись знайти хоч щось стабільне в цьому психоделічному вирі.

«Зосередься», — пролунав голос Яна в її голові. — «Не дай цьому розчинити тебе. Ти — Якір».

Єва заплющила очі (свої астральні очі) і згадала Плюшку. Вона уявила Яна, як той самий черствий, стабільний об'єкт на столі. "Ян — це форма. Ян — це структура. Ян — це точка відліку".

Хаос відступив. Вона відчула під ногами тверду опору. Вона була скелею, до якої був прив'язаний Ян, поки він займався "прибиранням". Вона бачила, як він ловить різноколірні стрічки енергії художника і сплітає їх у вузол. — Ти не можеш малювати все, — говорив Ян у порожнечу. — Ти мусиш вибрати. Обмеження — це форма. Форма — це мистецтво.

Він стиснув вузол, і світ вибухнув білим світлом.

Епізод другий. Механічний ліс

Вони виринули на кухні лише на годину. Єва встигла випити води й з'їсти бутерброд, смаку якого не відчула. — Наступний, — сказав Ян, витираючи піт з чола. — Ти витримаєш? — запитала вона. Він виглядав блідим. — Питання не в тілі. Питання в Намірі. Клієнт чекає. Хірург. Тремтіння рук. Вони знову пірнули.

Цього разу контраст був шокуючим. Замість кольорового хаосу їх зустрів холод. Абсолютний, стерильний холод, від якого, здавалося, тріскалася емаль на зубах. Вони стояли посеред лісу. Але дерева тут були не з дерева. Стовбури були зроблені з блискучого хрому, а гілки — з тисяч скальпелів, пінцетів і голок. Під ногами хрумтіло бите скло.

— Страх помилки, — прошепотів Ян. Його дихання перетворювалося на пару. — Він настільки боїться нашкодити, що створив світ, де все гостре і небезпечне.

Десь у глибині цього металевого лісу ховалася фігура в білому халаті. Вона сиділа, обхопивши голову руками та дрібно, вібруюче тремтіла. Це тремтіння передавалося всьому світу: дерева дзвеніли, скло під ногами вібрувало.

— Він збився зі свого курсу, — сказав Ян, просуваючись крізь хащі скальпелів. Гілки намагалися зачепити його, але він проходив крізь них, як крізь дим. — "Кожен, хто збивається зі свого курсу... в міру цього і страждає".

— Що ти будеш робити? — запитала Єва. Їй було страшно. Цей світ був ворожим. Вона відчувала, як "метал" тисне на її волю, намагаючись розрізати її впевненість.

— Я не буду лікувати його руки. Я приберу іржу з його душі, — відповів Ян. Він підійшов до хірурга. — Ти думаєш, що ти Бог, який не має права на помилку, — голос Яна був твердим, як сталь. — Але ти лише людина. Ти інструмент. А інструмент не несе відповідальності за життя, він несе відповідальність лише за свою функцію.

Ян поклав руку на плече хірурга. У місці дотику метал почав плавитися, перетворюючись на теплу, живу плоть. — Ти не контролюєш смерть. Ти контролюєш скальпель. Роби свою волю — ріж. А результат залиш Всесвіту.

Вихід

Єва розплющила очі. Реальність вдарила по ній запахом підгорілого тосту, хтось із сусідів щось смажив, і шумом трамвая за вікном. Вона сиділа на підлозі біля дивана, все ще стискаючи руку Яна. Її пальці заніміли від напруги.

Ян лежав на дивані, закинувши голову назад. Його груди важко здіймалися. — Ти як? — хрипко запитала вона. — Живий, — видихнув він. — Ми це зробили. 

— Ми? Він повернув голову і подивився на неї. В його очах, зазвичай холодних і відсторонених, було щось нове. Вдячність. 

— Ти тримала мене, коли я був у "фарбах". І ти не дала мені порізатися в "лісі". Ти стаєш хорошим Якорем, Єво. Твоя "Плюшка" працює.

Єва відчула дивне тепло в грудях. Це не було схоже на адреналін від зданої статті. Це було глибше. Вона відчувала свою потрібність. Не як функція, а як частина системи.

— Ти теж був нічого, — усміхнулася вона втомлено. — Тільки давай наступного разу без скальпелів. Я ненавиджу лікарні.

— Домовилися, — Ян спробував усміхнутися, але вийшла гримаса втоми. — Став чайник. Нам треба повернути тепло.

Свист чайника пролунав як сирена цивільної оборони. Єва здригнулася, ледь не впустивши горнятко, яке тримала в руках. Після мертвої тиші металевого лісу Хірурга, цей звук здався їй вульгарним і занадто гучним. Вона все ще відчувала фантомний холод на кінчиках пальців, хоча кухня була теплою і наповненою густим, пряним запахом чебрецю.

Ян стояв біля плити спиною до неї. Він вимкнув газ, і свист обірвався, залишивши по собі дзвінку тишу, в якій чутно було лише їхнє дихання. Він рухався повільно, наче під водою. Єва спостерігала за тим, як він насипає заварку в залізний заварник. Його рухи були економними, вивіреними до міліметра. Жодних зайвих жестів. Навіть у побуті він залишався магом, який контролює простір навколо себе.