РОЗДІЛ 6. УГОДА ДВОХ ЗІРОК

Ліфт безшумно підняв її на двадцять сьомий поверх бізнес-центру "Gulliver". Двері роз’їхалися, і Єву вдарила хвиля звуку та запаху.

Раніше вона любила цей момент. Цей запах — суміш дорогої кави "арабіка", парфумів "Tom Ford", свіжого глянцевого паперу і... напруги. Запах успіху. Запах місця, де вирішуються долі світських левиць. Але сьогодні, після ночі, проведеної в астральному болоті та біля вогню, що пожирав сто тисяч доларів, цей запах викликав у неї нудоту.

Це був запах страху. Страху не відповідати трендам. Страху випасти з обойми. Страху втратити зарплату.

Єва зробила крок у відкритий простір офісу. Величезна зала зі скляними стінами нагадувала акваріум. Десятки доглянутих голів схилилися над моніторами. Стукіт клавіатур зливався в єдиний монотонний гул, схожий на шум дощу по бляшаному даху.

"Вони сплять", — промайнула думка.

Вона йшла до свого столу, і їй здавалося, що вона рухається крізь желе. Колеги віталися з нею — хтось кивав, хтось натягував чергову усмішку, — але Єва бачила не людей. Вона бачила функції. Ось Марина, редактор моди. Вона посміхається, але її аура, чи просто інтуїція Єви, кричить про те, що вона ненавидить свої кредитні картки й свого чоловіка. Ось Олег, SMM-менеджер. Він пише пост про "свободу вибору", але сам боїться вийти в туалет без дозволу начальства.

"Якщо людина підпорядковує свою волю іншій людині, вона стає рабом".

Ця фраза Яна, яку він кинув їй вчора, тепер лунала в голові як вирок. Усі вони тут були рабами. Добровільними, добре вдягненими рабами, які продавали свій час за ілюзію стабільності. І вона, Єва, була головною серед них. До вчорашнього дня.

Вона сіла за свій стіл. Чорний екран макбуку відобразив її обличчя. Бліде, без макіяжу, з синцями під очима. Вона не впізнала себе. Де та хижа акула пера? Де та жінка, яка могла вбити поглядом за погано зварену каву?

На екрані блимнуло повідомлення в корпоративному месенджері. Від: Головреда «Єво! Де текст? Дедлайн був годину тому. Якщо ти не принесеш мені голову Астральщика на блюді, можеш не повертатися».

Єва повільно відкрила новий документ. Курсор пульсував на білому тлі, вимагаючи слів. «Таємниці київських магів», — набрала вона.

І зупинилася.

Вона згадала руку Яна у своїй долоні. Згадала Золоту Вежу, що тонула в гнилому болоті амбіцій Банкіра. Згадала очі Коваля — спочатку божевільні від страху, а потім... чисті. Як вона могла описати це мовою, зрозумілою для читачів, які переймаються кольором сумочки в цьому сезоні? Написати, що Коваль збанкрутує, але стане вільним? Написати, що магія — це не приворот, а "наука про те, як зрозуміти себе"?

Макс хотів бруду. Він хотів, щоб вона написала: "Астральщик — шарлатан, який дурить багатіїв". Або: "Елітна секта в Голосієві". Це продасться. Це збереже їй роботу. Це оплатить іпотеку.

"Якщо свідоме бажання Людини суперечить її Істинній Волі, вона марнує сили даремно".

Єва відчула фізичний біль у пальцях. Вона не могла натиснути на клавіші. Її "Істинна Воля", яка прокинулася вчора під дверима будинку на Квітки Цісик, тепер блокувала будь-яку брехню. Вона просто не могла це зробити. Це було б рівносильно тому, щоб знову вдихнути той смог, від якого вона щойно почала відкашлюватися.

— Єво! — прогримів голос над її вухом.

Вона не здригнулася. Повільно повернула голову. Макс стояв над нею, червоний від гніву, у своєму бездоганному італійському костюмі. Він виглядав великим і загрозливим для всього офісу, але Єва раптом побачила його справжню сутність.

Він не був могутнім медіа-магнатом, від якого залежало її життя. Він не був монстром. Він був наляканим чоловіком, який кричав, бо боявся тиші. Його гнів був не силою, а істерикою. Він був таким самим рабом, як і вона, тільки його ланцюг був трохи довшим і зробленим із золота. Він залежав від рейтингів, від рекламодавців, від власників холдингу. Він був "рабом, який підпорядкував свою волю іншій людині".

— Ти чула мене? — гаркнув він, бризкаючи слиною. — Де стаття? Чому курсор блимає на порожній сторінці? Ти розумієш, що це спецвипуск?

Єва повільно закрила кришку ноутбука. Цей звук — м’яке, сухе «клац» — пролунав у тиші «акваріума», як постріл пістолета з глушником.

— Статті не буде, Максе, — сказала вона. Її голос був тихим, але настільки спокійним і твердим, що кілька голів за сусідніми столами повернулися в їхній бік.

Макс завмер. Його обличчя змінило колір з червоного на буряковий.

— Що означає «не буде»? — просичав він, нахиляючись до неї. — Ти хочеш сказати, що ти не впоралася? Що ти бездарність? Ти розумієш, що я зроблю з твоєю кар'єрою? Я випишу тобі такий вовчий білет, що тебе не візьмуть навіть листівки підписувати!

Раніше ці слова викликали б у неї панічну атаку. Вона б почала виправдовуватися, плакати, обіцяти все виправити за ніч. Але зараз вона дивилася на нього і відчувала лише легку втому. Його погрози здавалися гавканням собаки за надійним парканом.

— "Незалежність — це незалежність від думки інших", — промовила вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Що ти мелеш? — Макс відсахнувся, ніби вона заговорила латиною.

Єва зняла з шиї бейдж-перепустку — свій нашийник, який носила п’ять років. Поклала його на закритий ноутбук. Поруч поклала ключі від кабінету.

— Я звільняюся, Максе.

В офісі запала мертва тиша. Навіть клавіатури замовкли.

— Ти з глузду з'їхала, — прошепотів він, і в його очах майнув непідробний жах. Він не розумів, як гвинтик може сам викрутитися з механізму. — У тебе іпотека. У тебе кредити. Ти здохнеш від голоду під мостом.

— Можливо, — Єва встала і накинула пальто. — Але це буде мій голод і мій міст. Я більше не продаю порожнечу.

Вона взяла свою сумочку і пішла до виходу, не озираючись. Вона відчувала спиною погляди колег — суміш страху, засудження і... гострої, пекучої заздрості. Вони залишилися в акваріум. А вона виходила на сушу.