РОЗДІЛ 5. ЦІНА РІВНОВАГИ

Повернення не було схожим на м'яке пробудження вранці. Це нагадувало аварійну посадку літака без шасі.

— Дихай... — прохрипів Ян.

Кімната хиталася, наче палуба корабля під час шторму. Книжкові стелажі пливли, схема Древа Сефірот на стіні роздвоювалася і пульсувала. Шлунок скрутило спазмом нудоти. Єва спробувала розтиснути пальці, якими тримала Яна, але м'язи задубіли в судомі, наче її вдарило струмом.

— Відпусти, — знову прошепотів Ян. — Все скінчилося.

Вона змусила себе розслабити кисть. Її долоня була мокрою і гарячою, на шкірі залишилися білі відбитки від його пальців.

Ян відсунувся, важко дихаючи. Єва глянула на нього і жахнулася. Ще десять хвилин тому — чи пройшла вічність? — в астралі він був титаном, сяючою сутністю, що одним дотиком руйнувала золоті ілюзії. Тепер перед нею сидів виснажений, посірілий чоловік. Під його очима залягли глибокі чорні тіні, губи потріскалися, а руки тремтіли дрібним, неприємним дрожем. Він виглядав не як могутній маг, а як пацієнт після важкої хімієтерапії.

Він спробував підвестися, щоб дійти до столика з водою, але його ноги підкосилися. Він важко сперся плечем об стіну, ледь втримавши рівновагу.

— Що... що це було? — прошепотіла Єва. Її власний язик здавався чужорідним шматком вати в роті. — Ми вбили його?

Вона перевела погляд на крісло навпроти. Банкір сидів нерухомо, відкинувши голову на спинку. Його рот був напіввідкритий, очі закочені. Він нагадував зламану ляльку, з якої вийняли батарейки.

— Ні, — Ян нарешті дістався до графина. Його руки ходили ходором, і коли він наливав воду, половина розлилася на стіл, заливаючи креслення. — Ми не вбили його. Ми просто... вимкнули світло в його персональному пеклі.

Він жадібно, гучними ковтками випив воду й одразу налив ще одну склянку.

— Пий, — він простягнув воду Єві. — Тобі треба заземлитися.

Вона взяла склянку двома руками, щоб не впустити. Вода була теплою і мала присмак старого водопроводу, але в цю мить вона здавалася найсмачнішим напоєм у світі.

— Чому так погано? — запитала вона, зробивши ковток. Її тіло нило, ніби її побили палицями. — Я ж нічого не робила. Я просто сиділа і дивилася.

Ян важко опустився на стілець, витираючи мокрий від поту лоб рукавом розтягнутого светра.

— Ти була якорем, Єво. Ти тримала канал. Ти пропустила крізь себе напругу, якої вистачило б, щоб спалити електростанцію. Астрал — це не безкоштовне кіно.

Він підняв на неї втомлені очі.

— "У Всесвіті немає компромісів, знижок чи розпродажів. Платиться завжди по повну кошторису". За кожен крок там ми платимо своєю життєвою силою тут. Ми взяли енергію, щоб змінити його реальність, і тепер наші "батарейки" пусті. Це закон збереження енергії. Ти віддала свою силу, щоб він міг прокинутися.

Єва подивилася на свої руки. Вони все ще тремтіли. Вона раптом усвідомила свою крихкість. Її дороге пальто, її манікюр, її амбіції — все це здавалося зараз таким дрібним порівняно з тією безоднею, в яку вона зазирнула.

— Він прокидається, — сказала вона, помітивши рух у кріслі навпроти.

Коваль застогнав. Це був звук людини, яка виринає з глибокого наркозу. Його груди судомно вдихнули повітря, а очі, що досі блукали десь далеко, раптом сфокусувалися на стелі.

Він був живий. Але той Коваль, який зайшов у ці двері годину тому — пихатий, агресивний власник життя, — залишився там, у руїнах Золотої Вежі.

Першим звуком, який народився в оновленій реальності Валерія Коваля, був сміх.

Це був дивний, рваний звук, схожий на кашель курця або схлипування. Банкір провів долонями по своєму обличчю, ніби перевіряючи, чи воно все ще на місці, потім обмацав груди, живіт. Його пальці судомно стискали дорогий кашемір пальта.

— Немає... — прошепотів він, і сміх знову вирвався з його горла, переростаючи в істерику. — Її немає! Яне, ти розумієш? Вона зникла!

Він говорив про вагу. Про ту невидиму бетонну плиту, яку носив на собі останні роки і яку називав "відповідальністю перед бізнесом". Золота Вежа впала в астральному болоті, і разом з нею зник тиск, який розплющував його хребет у реальному світі.

— Я можу дихати... — Коваль вдихнув на повні груди, аж закашлявся. — Боже, я вперше за п'ять років просто дихаю. Тіні... тіні пішли?

Ян сидів нерухомо, втупившись поглядом у свої тремтячі руки.

— Тіні нікуди не йшли, Валерію, — тихо сказав він. — Тіні — це просто відсутність світла. Ти припинив будувати стіни, які затуляли сонце, тому тіні розсіялися. Ти припинив "протиставляти себе Всесвіту".

Але Банкір його не слухав. Він був у стані ейфорії, у наркотичному сп'янінні від раптової свободи. Він різко підвівся з крісла. Його ще хитало, але енергія била ключем — хаотична, нестримна енергія людини, яка вижила в авіакатастрофі.

— Ти геній! — вигукнув він, хапаючись за внутрішню кишеню піджака. — Ти чарівник, Яне! Ти врятував мене! Я відчуваю... я відчуваю, що можу почати все спочатку. Без цього бруду, без страху!

Він витягнув довгасту шкіряну книжечку і золоту ручку.

Єва, яка до цього моменту сиділа, намагаючись впоратися з нудотою, раптом відчула, як її зір фокусується. Весь світ звузився до кінчика пера тієї ручки.

Вона знала цей жест. Вона бачила його сотні разів на благодійних вечорах. Це був жест влади. Жест, яким "господарі життя" відкуповувалися від проблем, від совісті, від хвороб.

Коваль поклав чекову книжку на край столу, просто на схему Древа Сефірот, перекриваючи своїм ліктем шлях до вищих сфер.

— Скільки? — запитав він, клацнувши механізмом ручки. — Подвійний тариф, як я і казав? Ні, потрійний! Ти зробив неможливе. Я заплачу будь-яку суму. П'ятдесят тисяч доларів? Сто?

У голові Єви щось клацнуло. Сто тисяч доларів.

Ця цифра спалахнула перед її очима неоновою вивіскою. Вона миттєво, з калькуляторною точністю, конвертувала ці слова в реальність. Сто тисяч — це повне погашення іпотеки за квартиру. Сто тисяч — це свобода від Макса і його істерик. Сто тисяч — це можливість послати під три чорти "Gloss & City" і поїхати на Балі, щоб писати книгу. Або просто лежати та дивитися в стелю, не боячись, що завтра не буде чим платити за світло.