РОЗДІЛ 4. ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА

Спочатку зник звук. Гуркіт міста, шум вітру за вікном, важке, хрипке дихання Банкіра — усе це відрізало, наче хтось натиснув кнопку "Mute" на пульті від Всесвіту. Натомість прийшла вібрація. Вона зародилася десь глибоко під підлогою, під фундаментом старого будинку, і піднялася, проходячи крізь підошви, кістки, зуби. Це був низький, густий гул, від якого вібрувала сама діафрагма.

Єва міцніше стиснула руку Яна. Його долоня, яка ще секунду тому була просто гарячою, тепер пекла, як розпечений метал. Але вона пам'ятала наказ: «Не відпускай».

— Дивись, — пролунав голос Яна. Але він говорив не губами. Його голос звучав прямо в неї в голові, чіткий і холодний, як кристали льоду.

Єва розплющила очі, які зажмурила від страху, і скрикнула. Але звуку не було.

Кімната... текла. Стіни, заставлені стелажами, втратили свою твердість. Вони попливли, як акварель під дощем. Книги — важкі томи Фрейда, Юнга, Кроулі — почали розсипатися на сторінки, а сторінки перетворювалися на сірих метеликів, що злітали, у стелю, якої вже не існувало.

Схема Древа Сефірот, прикріплена кнопками до стіни, раптом спалахнула неоновим світлом. Лінії між сефірами натягнулися, як струни, і заграли, створюючи звук, що був видимим — фіолетові хвилі, що розходилися простором.

— Що відбувається? — подумки закричала Єва. Її нудило. Вестибулярний апарат збожеволів: їй здавалося, що вона падає вгору і водночас тоне.

— "Ми не знаємо природи власного буття", — відповів голос Яна, спокійний серед хаосу. — "Ми вважаємо, що наші сили мають межу; проте поняття межі ґрунтується на досвіді минулих років". Твій досвід каже тобі, що стіни мають бути твердими. Забудь цей досвід. Тут немає стін. Тут є лише Воля.

Банкір Коваль, який сидів у кріслі навпроти, почав розчинятися. Його дороге кашемірове пальто перетворилося на чорний дим, його обличчя втратило риси, перетворюючись на сіру маску страху. Він не був готовий. Він не був магом. Він був жертвою власної підсвідомості.

— Тримайся за мене, Якоре, — скомандував Ян.

Підлога під ногами зникла.

Єва відчула ривок, ніби швидкісний ліфт обірвався в шахту. Темрява, що оточувала їх, розірвалася. Вони летіли крізь шари реальності. Мимо проносилися образи: дитячий плач, запах грошей, затхлий й металевий, обличчя якихось людей, цифри біржових зведень, що вибухали феєрверками.

Це був розум Банкіра. Хаотичний, наляканий, переповнений сміттям.

— Мені погано... — простогнала свідомість Єви.

— Це нормально. Твій мозок намагається інтерпретувати те, чого не розуміє. Не аналізуй. Просто спостерігай. "Кожен етап прогресу розширює наші володіння". Ти зараз розширюєшся.

Раптом падіння припинилося. Різко. Жорстко.

Єва відчула тверду поверхню під ногами. Повітря змінилося. В ніс ударив важкий, гнилий сморід — суміш болота, іржі та засохлої крові.

Вона відкрила очі, чи те, чим вона бачила тут.

Вони стояли посеред безкрайньої сірої рівнини під свинцевим небом, де не було сонця. А перед ними, пронизуючи хмари, височіла Вона, Вавилонська вежа.

Рівнина була мертвою. Це був не просто пустир, а простір, з якого викачали всі кольори, залишивши лише відтінки мокрого попелу. Небо нависало так низько, що здавалося, ніби свинцеві хмари ось-ось розчавлять їх. Тут не було вітру, але повітря дрижало від напруги, як перед вибухом.

Вежа була жахливо, непристойно прекрасною. Вона здіймалася вгору, пробиваючи хмари, і сяяла так яскраво, що очам було боляче. Це було чисте золото. Стіни складені з банківських злитків, вікна з огранених діамантів розміром з людську голову, колони з білого мармуру, перевитого золотими лозами.

— Це його Его, — пролунав голос Яна в голові Єви. — Його Свідоме Бажання. Те, яким він хоче, щоб його бачив світ. Величне, недосяжне, багате.

Єва підняла голову. На самій вершині, на недобудованому майданчику, метушилася маленька фігурка. Це був Банкір. Але тут, у своєму сні, він не був жалюгідним прохачем у кріслі. Він був титаном, велетнем, хоча з землі здавався мурахою.

Він рухався з шаленою, неприродною швидкістю. Він хапав величезні золоті блоки та жбурляв їх у кладку. Він кричав щось у небо, але звук долітав до землі спотвореним скреготом.

— Що він робить? — подумки запитала Єва.

— Він будує, — відповів Ян. — Він намагається піднятися ще вище. Він думає, що якщо добудує ще один поверх, то стане недосяжним для своїх страхів.

Єва придивилася. Банкір брав не лише золото. Він хапав якісь папери, документи, телефони й... людей. Маленькі, безликі сірі тіні, що юрмилися на риштуваннях. Він замуровував їх у стіни, використовуючи як розчин.

— Він приносить жертви, — констатував Ян. — Час, здоров'я, підлеглі, сім'я. Все йде в фундамент його амбіцій. Він вірить, що "мета виправдовує засоби", але забуває, що "будь-яка зміна має свої умови".

Раптом земля під ногами Єви здригнулася. Це був не землетрус. Це був нудотний, в'язкий поштовх, наче вони стояли на гігантському водяному ліжку.

Вежа похилилася. Зверху посипався золотий пил і уламки мармуру. Банкір на вершині заверещав — звук був схожий на виск циркулярної пили. Він почав будувати ще швидше, в паніці кидаючи в провалля все нові й нові злитки, намагаючись вирівняти конструкцію.

— Чому вона падає? — злякалася Єва. — Вона ж із золота! Вона має бути міцною!

— Подивись униз, Єво, — сказав Ян жорстко. — Перестань дивитися на блиск. Дивись на основу.

Єва опустила погляд. І задихнулася від огиди.

Вежа не стояла на камені. Навколо її підніжжя земля перетворилася на місиво. Це було болото. Але не з води й землі. Це була густа, чорна субстанція, що пузирилася і чавкала. Вона смерділа гниллю, страхом і чимось солодкувато-металевим — старою кров'ю.

Величезна золота споруда повільно, сантиметр за сантиметром, тонула в цьому бруді.

— "Будь-яка невдача свідчить про те, що одне чи кілька умов постулату були не виконані", — процитував Ян, і його голос звучав як вирок. — Він будує Вежу Успіху, але фундамент — це його внутрішній стан. А всередині він гниє.