*РОЗДІЛ 2. ПАРОЛЬ — ЦЕ БІЛЬ

Фортеця тиші

Таксі розчинилося в темряві, залишивши після себе лише хмарку вихлопних газів, що пахла бензином і міським смогом та червоні розчерки стоп-сигналів. Єва залишилася сама.

Вулиця Тиха цілком виправдовувала свою назву. Тут не було чути гулу проспектів, лише вітер, що заплутався в гілках старих дерев. Жодного справного ліхтаря поблизу. Високі паркани, за якими ховалися похмурі приватні будинки, нагадували фортечні мури, зведені для захисту від усього світу. Тиша тут була не просто відсутністю звуку — вона була густою, важкою субстанцією, наче вата, яку силоміць запхали у вуха.

Морозний вітер, здавалося, мав особисту неприязнь до Єви. Він ігнорував лейбл відомого бренду на її кашеміровому пальті, пробираючись під тканину крижаними пальцями. Єва переступила з ноги на ногу, відчуваючи, як тонкі підошви дизайнерських чобітків дубіють від контакту з мерзлою землею.

— Ну і діра, — пробурмотіла вона, видихаючи хмарку пари. — І навіщо я сюди приперлася? Треба було послухати Макса і пошукати контакти того психолога, Корса. У нього, мабуть, є приймальня, кавомашина й опалення.

Перед нею височів паркан. Це був не модний кований метал, як у Конча-Заспі, і не сучасний "європаркан". Це була глуха стіна з темної, старої цегли, густо поросла плющем. Навіть узимку сухі стебла рослини виглядали хижо, впиваючись вусиками в найменші нерівності кладки, наче вени на напруженому м'язі. За парканом вгадувався силует будинку — двоповерхового, з гострим дахом, абсолютно темного і мертвого.

Номер 13. Жодної таблички. Жодного дзвінка.

Єва дістала телефон, сподіваючись знайти хоч якийсь номер у мережі. Екран висвітив безжальний напис: "Немає мережі".

— Чудово, — злість почала витісняти страх. — Просто чудово. Сервіс на рівні печерного віку.

Вона підійшла до хвіртки. Масивне дерево, оббите почорнілим залізом. Вона вдарила по ньому кулаком, спочатку обережно, потім сильніше.

— Гей! Є хто живий?

Тиша поглинула її голос миттєво. Навіть собаки на сусідніх подвір'ях не гавкали, наче цей будинок створив навколо себе зону відчуження, куди боялися заходити навіть звуки.

Єва вдарила ще раз, відчуваючи, як болять кісточки пальців.

— Я знаю, що ви там! Мене звати Єва, я від Корнієнка! У мене є гроші! Я хочу замовити сеанс!

Нічого. Жодного руху, жодного скрипу. Будинок ігнорував її існування.

Вона спробувала натиснути на ручку — масивна клямка не піддалася. Замкнено наглухо. Вона почала шукати щілини, намагалася зазирнути у шпарину замка, присвічуючи собі телефоном, але промінь вихоплював лише темряву двору і чорні стовбури дерев.

— Слухайте, я не маю часу на ігри! — крикнула вона, відчуваючи, як "зубний біль" у щелепі починає пульсувати з новою силою, віддаючи у скроню. — Я журналіст! Якщо ви не відчините, я викличу поліцію! Я напишу про вас таке, що ви з міста втечете! Я знищу вашу репутацію!

Вона діяла за звичним, відпрацьованим роками алгоритмом: погроза — маніпуляція — пропозиція вигоди. Це безвідмовно працювало з чиновниками, зірками, бізнесменами. Усі вони боялися скандалу або хотіли піару. Але цей старий будинок був байдужим до соціальних статусів. Він стояв тут, коли Єви ще не було, і, здавалося, стоятиме, коли її не стане.

Єва відчула себе безглуздо. Вона стояла посеред ночі в глушині, кричала на паркан і розмахувала руками, як божевільна.

— "Якщо свідоме бажання Людини суперечить її Істинній Волі, вона марнує сили даремно", — згадала вона рядок зі статті, яку читала вчора.

Ця думка роздратувала її ще більше. Яка ще "Істинна Воля"? Її воля — потрапити всередину й отримати матеріал. Або ліки. Вона вже сама не знала, чого хотіла більше. Вона намагалася пробити стіну головою, хоча підсвідомо розуміла: їй не потрібна стаття. Їй не потрібен скандал. Вона тут не як "Акула пера". Вона тут як пацієнт, якому боляче. Але її Еґо, її соціальна маска, продовжувала гатити у двері, вимагаючи уваги.

Вона дістала гаманець, незграбними від холоду пальцями витягла кілька купюр по сто доларів.

— Вам потрібен завдаток? — крикнула вона, намагаючись просунути гроші у вузьку щілину між хвірткою і цегляним стовпом. — Ось! Тут п'ятсот доларів! Просто відчиніть кляті двері!

Купюри, зім'яті й жалюгідні, впали на сніг по той бік паркану. Вітер тут же підхопив одну з них і поніс кудись у темряву двору, як непотрібне сміття.

Двері не ворухнулися.

Будинок не просто був зачинений. Він був байдужий. Він був як Всесвіт, про який говорив Корнієнко — величезний, холодний механізм, якому начхати на твої істерики, твої гроші та твоє посвідчення преси.

Єва зробила крок назад, важко дихаючи. Холод пробирав уже не до кісток, а до самої суті. Вона раптом усвідомила свою повну, абсолютну ізоляцію.

— "Якщо людина почувається, як щось відокремлене і протиставлене решті Всесвіту, вона стає важко проникною для його потоків", — прошепотіла вона, дивлячись на неприступну стіну.

Крах декорацій

Вона була відокремленою. Вона була чужорідним тілом на цій вулиці, у цьому місті, у власному житті. І цей будинок, здавалося, це відчував і відторгав її, як організм відторгає скалку.

Холод більше не був просто температурою повітря. Він став живим. Він просочувався крізь тонкі підошви італійських чобіт, підіймався вище по литках, сковуючи м'язи, перетворюючи кров на кригу. Єва перестала відчувати пальці ніг, але продовжувала стояти під цегляною стіною, як покарана дитина.

Вона вже не кричала. Горло дерло, голос сів і перетворився на жалюгідний хрип. Її "соціальна маска" — маска впевненої кар'єристки, яка може відкрити будь-які двері ногою, — примерзла до цього паркану разом із її надіями.

Тиша за стіною була оглушливою. Це не була тиша спокою. Це була тиша байдужості. Будинок, Астральщик, Всесвіт — вони всі дивилися на неї та не бачили.