*РОЗДІЛ 1. СИНДРОМ ПОРОЖНЕЧІ

Акула, що стала вегетаріанцем

Зал "Grand Ballroom" у готелі Inter Continental пахнув задушливою сумішшю дорогих парфумів, свіжих орхідей, які привезли літаком з Амстердама вранці, та ледь вловним душком несвіжого алкоголю, що перебивав аромат квітів. Кондиціонери працювали на повну потужність, ганяючи по колу холодне, штучне повітря, але Єві все одно здавалося, що вона в сауні. Або в тераріумі.

Вона стояла біля колони, намагаючись бути непомітною, і поправляла бейдж із написом "ПРЕСА", який гострим краєм врізався в шовкову тканину блузки. Єва зробила ковток теплого шампанського, і бульбашки неприємно вкололи язик.

В пам'яті спливла сцена двогодинної давнини. Вона стояла перед дзеркалом у своїй квартирі, роздивляючись своє відображення, і відчувала фізичну огиду. Ця смарагдова сукня з відкритою спиною... Вона була ідеальною, "форматною", дорогою. Але вона була не її. Єва згадала, як обирала її, подумки скануючи реакцію колег: "Це занадто просто", "Макс скаже, що я виглядаю як бібліотекарка", "Треба щось, що кричить про успіх". Вона вдягла не одяг. Вона натягнула на себе чужу шкіру, броню, яка мала захистити її від осудливих поглядів. І тепер ця броня тиснула на ребра, заважаючи дихати. Туфлі за шістсот доларів, які вона купила з кредитки, здавалися іспанським чоботом для тортур.

Її знову накрило це відчуття — тупий, щемлячий пульс у правій щелепі. "Зубний біль існування". Стоматолог казав, що емаль ціла, канали чисті. Але Єва знала: це болить не кістка. Це симптом того, що десь глибоко всередині, під шаром тонального крему і фальшивих усмішок, відбуваються процеси гниття.

— Дивись, — гарячий шепіт Марини з конкурентного таблоїда обпік вухо. — Корнієнко. Кажуть, він остаточно злетів з котушок.

Єва рвучко повернула голову, ледь не розливши шампанське. Віктор Корнієнко. "Акула" столичного девелопменту. Людина-легенда, яка ще пів року тому могла знищити конкурента одним телефонним дзвінком, просто щоб перевірити якість зв'язку. Єва пам'ятала його минуле інтерв'ю: він був напруженим, хижим, його енергія нагадувала натягнуту сталеву струну, готову перерізати горло будь-кому, хто стане на шляху.

Але зараз біля фуршетного столу, заставленого канапе з чорною ікрою, стояла зовсім інша людина.

Корнієнко тримав склянку з мінералкою так обережно, наче це був крихкий артефакт династії Мін. Його плечі, зазвичай підняті в захисній стійці, були розслаблені. А погляд... Він не сканував зал у пошуках жертв, партнерів чи коханок. Він дивився крізь натовп, крізь стіни з венеційським тинькуванням, кудись у точку, недоступну для інших.

— Час відпрацьовувати свій хліб, — пробурмотіла Єва сама до себе, відчуваючи, як вмикається її професійний цинізм.

Вона увімкнула диктофон, перевірила рівень заряду і рушила крізь натовп, лавіруючи між вечірніми сукнями та смокінгами. Їй потрібна була сенсація. Макс вимагав крові, скандалу, історії падіння титана.

— Вікторе Петровичу! — Єва виникла перед олігархом, блокуючи йому шлях до відступу, як навчена вівчарка. — Єва, журнал "Gloss & City". Хвилиночку для преси?

Двоє охоронців за спиною бізнесмена зробили синхронний крок уперед, але Корнієнко підняв руку, зупиняючи їх легким, майже недбалим жестом. Він повільно перевів погляд на Єву. У його очах не було роздратування, до якого вона звикла. Там був спокій — глибокий, темний і лячний, як вода в колодязі вночі.

— Звісно, Єво, — його голос звучав тихо, але дивно резонував у шумі залу, перекриваючи дзвін келихів. — Що саме вас цікавить? Моя нова краватка? Чи те, чому я не знищив концерн "Вектор" минулого тижня, хоча вони лежали у мене на лопатках?

— Друге, — Єва відчула азарт мисливця, який почув запах крові. — Експерти кажуть, ви втрачаєте хватку. Відмова від поглинання "Вектора" коштувала вам двадцять мільйонів доларів чистими. Це слабкість? Хвороба? Чи, може, ви готуєте пастку?

Корнієнко посміхнувся. Це була не та хижа усмішка для камер, яку Єва бачила в архівах фотобанків. Це була посмішка людини, яка знає жарт, незрозумілий іншим.

— Це не слабкість, Єво. І не пастка. Це... гігієна, — він поставив склянку на стіл, навіть не глянувши, куди ставить. — Я зрозумів просту річ. Коли людина почувається відокремленою і протиставляє себе решті Всесвіту, вона стає важко проникною для його потоків. Я роками будував дамби проти течії. А тепер я просто прибрав каміння.

Єва насупилася. Диктофон писав кожне слово, але сенс вислизав, як мокре мило.

— Ви говорите загадками. Ваші акціонери в паніці. Вони кажуть, ви ігноруєте закони ринку заради якоїсь філософії.

— Закони ринку — це ілюзія, придумана людьми, щоб виправдати свою жадібність, — Корнієнко нахилився до неї, і Єва відчула запах ладану, що йшов від його дорогого костюма "Brioni". Цей запах дивно, різко дисонував із "Шанеллю" та "Діором" навколо. — Природа єдина, і все в ній взаємопов'язано. Я більше не хочу бути раковою пухлиною, яка росте коштом організму. Я шукаю свою орбіту.

— Орбіту? — перепитала Єва скептично, піднявши брову.

— Саме так. Кожна людина — це зірка, Єво. Кожна. І зірки не штовхаються ліктями в метро, вони не конкурують за місце в темряві. Вони просто світять. Будь-яка невдача, яку я мав раніше, свідчила лише про те, що я намагався бути кимось іншим, порушуючи умови свого власного життя.

Він говорив речі, які мали б звучати як маячня божевільного або цитати з дешевих езотеричних пабліків. Але чому тоді в Єви шкіра взялася сиротами? Чому, дивлячись на нього, вона раптом відчула себе брудною, втомленою і фальшивою у своїй "форматній" сукні, а його — цілісним?

У цей момент ведучий аукціону, чоловік із напомадженим волоссям, оголосив новий лот: стару, пошарпану картину невідомого художника. Полотно було темним, рама тріснула. Стартова ціна — тисяча доларів.

— П'ятдесят тисяч, — спокійно сказав Корнієнко, навіть не повернувши голови до сцени.