15. Остання зустріч з Ортом.

   Раптом  в коридорі почулися чиїсь кроки і на порозі вітальні з’явилася розпатлана Мері, їх остання кухарка, яка вже років десять, як лежала в кріо-камері.  На ній був тільки махровий купальний халат, ноги були босі.  

    - Сапрайз, сапрайз, сапрайз! – хрипко закричала Мері, посміхаючись та розмахуючи руками над головою.  – А от і я!

   -  Робе, а навіщо ти оживив Мері? – здивовано запитала Ірина Миронівна.

   - Нікого я не оживляв… - збентежено сказав Роб, витріщивши очі.

   - Та ну вас! – сказала Мері, і всілася на стілець, закинувши ногу за ногу.  –  Підберіть щелепи,  я - Орт!  І Роберте, швиденько дай мені якусь цигарку, бо в мене вже вуха пухнуть!

    - Орте! Дружище! Та це точно ти! – просто закричав Григорій Іванович тремтячим тонким голосом.  

    - Ага, я! Я якраз глянув на вас трішки, а тут таке -  мій астральний товариш зібрався дати дуба! Зовсім ще молоденьке, сопливе щеня! Ну як же я не явлюся? Роберте, де, твою мать-перемать, цигарки! – репетувала Мері, чи то Орт голосом Мері, як справжній пан-хазяїн.

   Але тут в відчинене вікно вітальні з шаленим писком і на велетенській швидкості, в режимі «екстрена доставка», влетіла транспортна валізка з блоком сигарет з найближчого магазинчику.  Мері, як кішка, схопила їх на льоту, стрімко розірвала упаковку, а Роб уже підскакував до Мері-Орта з запальничкою. Мері-Орт затягнулася,  закотивши очі і вже спокійно сіла на стілець.

    - Орте, та ти просто наркоман! – сказав Григорій Іванович. Хіба можна настільки залежить від отої гидоти!

    - Ой, Грицю, залиш ці пусті балачки, мені вже занадто пізно перевиховуватись. Побалакаємо краще про вас, - сказала Мері-Орт.

       Потім  вона встала з стільця і підійшла до Ірини Миронівни, пильно дивлячись їй в очі.  Орися тим часом абсолютно спокійно, уважно і дружелюбно дивилася на неї.

    - А ти, Грицько, молодець! – нарешті сказала Мері-Орт. – Схвалюю твій вибір! Твоя самичка просто чудова дівчинка!

      Ірина Миронівна  пирснула, вона не могла стримати сміху, її ще ніхто ніколи в житті не називав «самичкою», та ще й «дівчинкою», у такому-то віці! Але вона і не подумала ображатися, адже це був прибулець! Той самий легендарний Орт, який подарував людству стільки всілякого наукового добра, що йому пробачалось все, у віки віків.

    - Ортику, любий, ну який ти нетактовний, - захвилювався Григорій Іванович, але побачивши реакцію Ірини Миронівни, враз заспокоївся. Він тільки подумав, що характер Орта дещо зіпсувався за цей час. Що ж, це звична хвороба владик, нікуди від цього не дітися, хоч на Землі, хоч у космосі.

    - Ну так от, любі друзі! – сказав Орт-Мері, вставши з стільця, і поставивши на нього одну ногу.  Він мав вигляд імператора Олександра перед своїм військом напередодні битви.  –  Мені дійсно захотілося побачитися та побалакати з вами, раз вже ви маєте намір народжуватися повторно.

    - Ортику, любий, давай про це побалакаємо пізніше,  - сказав Григорій Іванович. – Краще розкажи нам, як ти там розташувався на своїй новій планеті. Чи зіпсував свій рай? 

    - А, не зіпсував, - сказав Орт-Мері і знову всівся на стілець. – Я обрахував тисячі і тисячі різноманітних варіантів, і трішечки псував рай, і дуже псував, і думав улаштовувати холодні зими, думав  трішки зіпсувати харчові дерева, так, щоб потрібно було за ними доглядати. А потім плюнув на те все, і залишив рай, який і був, яким його створили ще наші давні предки.

    - Як же так! То що ж ти таки зробив, щоб твій люд відродився з дикості? – уражався Григорій Іванович.

    - Та дещо зробив таки! – сказав Орт-Мері, задерши босі ноги на стіл. – Розумієш, Грицю, стільки рас у Всесвіті сперечаються з хаосом космосу, скільки цивілізацій виборюють право на життя,  б’ються  за  їжу, за інші засоби для існування, змагаються за життя з іншими видами живих істот – а я раптом надумав  ті всі блага та досягнення для свого народу ліквідувати! Телепень – інакше не скажеш! Ні, Грицю! Я надумав дещо інше!

    - І що ж саме? – запитав Григорій Іванович.

    - Перераховую по пунктам, коротко. А – мистецтво. Ну щось на зразок вашої музики, живопису, скульптури. Слухай Грицю, у нас тепер всі співають, грають на всілякій херні, яку я так-сяк пристосував для наших органів відчуттів, оглядаючись на ваші музичні інструменти. Б – допитливість. Екскурсії по різних куточках Всесвіту, хтось будує готелі для нашого люду, хтось туди літає «відпочивати»,  хтось дома дивиться записи їх мандрівок. Ти знаєш, Грицю, у нас вже навіть з’явилися екстремали!  - гордовито вигукнув Орт.  - Літають на отрутні планети, населені дикими тварюками!  Ага, далі, В – це місіонерство на біохімічно близьких нам планетах, відносно схожих на нас первісних видів. Ну, і С – виховання своєї молоді, дуже багато люду виявляю бажання працювати в цій сфері. Є  ще дещо, ну, там різні суспільні науки,  природничі науки,  ігри, фізичні та інтелектуальні, але то  вже дрібниці.

    - Орте, мабуть, ти правий. Невже тяжка праця є такою вже й необхідністю для розвинених рас? Навіщо вона?  Адже все чудово робиться само собою за допомогою досягнень науки! – усміхнувся Григорій Іванович.

    - Еге ж! Як я  змоделював собі віртуальну реальність з зимою, з необхідністю будувати хату та топити піч дровами! Як помістив ще туди пару віртуальних самичок з приплодом! О! Я вжахнувся! Це ж просто якийсь садо-мазохізм! У мене ж повнісінько всіляких наукових здобутків, а я буду над своєю сім’єю та над самим собою знущатися! А дзуськи! – І Орт скрутив дулю, показавши її комусь у себе над головою.

    - Орте, а як же з вічним існуванням?  - спитав Григорій Іванович.

    - Та, я про це ще не думав, вони всі у мене ще вважай дітлахи – скільки тут часу пройшло – всього нічого. Але не думаю, що я зможу їх колись почати  вбивати, це просто вище моїх сил. Поки-що потішуся тим, що є, а далі видно буде. Може сам награюся та таки помру, а вони вже хай самі вирішують цю проблему, - відповів Орт.