14. Проблеми вічного існування.

   І подружжя потихеньку почвалало в вітальню, вечеряти. Роб уже повикладав наїдки в тарілки і збирався йти гукати хазяїв.     

   -   А, ви вже тут? – сказав він. – Ну то швиденько сідайте, бо як вичахне, то буде не смачне. До того ж, у мене є для вас дуже важлива розмова.

   - Та, зараз воно все чомусь несмачне! Слухаємо тебе уважно, Робчику, -  сказала Ірина Миронівна, всаджуючись за стіл.

   - Чи не здається вам, любі мої, що вам обом час вже в кріо-камеру, на радикальне омолодження?

   - Робчику, любий,  давай не будемо про це, гаразд?  - сказала Ірина Миронівна, підсуваючи до себе тарілку.

    - Орисю, ну навіщо відтягувати цю подію, я зовсім тебе не розумію! -  роздратовано казав Роб, всаджуючись  поряд з Григорієм Івановичем. – Ще трішки, і хтось із вас одкине копита, а тоді що?  Хоч кріо-камера вас відродить, омолодить і оживить, але ж ви помрете! Я знаю, що це таке! Це дуже неприємно!

    - Гм! – гмикнув Григорій Іванович.  -  Прийшов час внести ясність в це питання. Розумієш, Робчику, ми з Орисею вже давно вирішили, що не будемо відроджуватись в молодих.

    - Ні фіга собі! – вигукнув Роб. – А яке ви маєте право не омолоджуватись? Ви подумали про те? Адже кріо-камера одна залишилась не «винайдена» та не впроваджена в життя! І людство продовжує хворіти, старіти та помирати. Ви просто зобов’язані лишитись ще хоча б на одне життя і «роздовбати» кріо-камеру!

    - Робчику, любий! – сказала Ірина Миронівна, посміхаючись. – Не сердься. Але я нізащо не згодна пережити своїх дітей. Я обов’язково повинна померти першою. І це останнє моє слово з цього приводу.

    - А чому це діти повинні помирати? – здивувався Роб. Хто тобі, Орисе, сказав, що вони помруть?

    - Тут, Робе, виникає одне дуже делікатне питання, - сказав Григорій Іванович.  - Чому це ми, Ткаченки, будемо жити вічно, а всі інші мусять помирати? Це якось не чесно, я згоден з Орисею.

    - Як!  А споконвічна мрія людства про вічне життя? – спантеличено питав Роб.

   Григорій Іванович та Ірина Миронівна мовчали і спокійно вечеряли.  Роб запитливо дивився на них. Тоді Григорій Іванович, злегка знітившись, сказав:

    - Я розумію тебе, Робчику, пробач мені, але тобою рухають егоїстичні наміри,  ти просто не зможеш без нас жити. Адже я не помилився?

    - Грицю, ти дійсно мене образив, але я не можу на тебе ображатись, ти ж знаєш, - сказав Роб похмуро. - Так, я хочу жити ще, і хочу, щоб жили і ви. Ну навіщо вам та смерть?  Я не розумію! – вигукнув він у розпачі.  

    - Цікава дискусія! – посміхнулася Орися. – Призначення смерті в еволюції суспільства.

    - А що? - сказав Григорій Іванович, намащуючи шматочок хліба маслом. - Я вважаю, що смерть – це необхідна умова для розвитку, хоч виду, хоч суспільства. Робчику, ти  ж чудово знаєш, що вічне життя  призводить до застою, як кожне гниле болото! Припиняється пошук нового, припиняється розвиток.

    - Ага, - сказала Ірина Миронівна легковажно, помішуючи каву ложечкою. – Бог, чи то еволюція винайшли смерть  для прискорення  зміни поколінь та  швидкого пристосування до нових умов існування. І нічого тут не поробиш.

    - Ви так спокійно розмірковуєте про власну смерть, немов це вас ніяким чином не стосується! – гарячкував Роб. - Та й подумайте про інших людей – вони тяжко хворіють, мучаться! Вони помирають молодими, не доживши навіть до біологічного порогу! Матері божеволіють, коли їх маленькі діточки помирають! – просто кричав Роб.

    - А що, Орисю? «Не доживають до біологічного порогу» - це зовсім інша річ! Як ти вважаєш? – спитав Григорій Іванович.

    - Ой, я просто не знаю, Грицю, - сказала Орися, витираючи сльози, що раптом набігли на очі. - Смерть дітей – то жах… Але ні я,  ні ти, Грицю, ми не подужаємо кріо-камери.

    - Чому тобі так здається? – здивовано запитав Роб.

    - Та наші мізки, особливо Грицикові, вже під зав’язку набиті іншими знаннями! Він же «випатрав» калькулятор Орта повністю. Куди ще туди пхати медицину!  - вигукнула Ірина Миронівна.

    - Так… - сказав Роб. – Я якось про це не подумав. У нас, людей, зовсім не такі великі резерви пам’яті.

      «У нас, людей» - з усмішкою відмітив про себе Григорій Іванович. Йому  було просто смішно  спостерігати, як цей живий костюм, чи то скафандр прибульця,  за довгі роки життя на Землі почав вважати себе повноцінною людиною.

    - Та й моральних сил у нас вже ніяких немає. Мозок застилає імла, думки рухаються повільно… – сумно продовжила Ірина Миронівна.

   - Та, то дурниці! Омолодження верне вам все, що потрібно – і ясність розуму, і блискавичність думок,  - казав Роб. – А зайві спогади ми підітремо, та все й буде чудово! - Роб просто повеселішав.

    - Стоп, Робчику, а ти ж не подумав про те, що зараз практично неможливо впхати дорослу людину в життя. Ідентифікаційний чип!

    - Ой, дійсно…- знову спохмурнів Роб. – Надумай Орт тепер впроваджуватись в Земне життя, то в нього було б набагато більше проблем…

        Всі задумалися.  Річ у тім, що Григорій Іванович вже давно «роздовбав» Ортів зв’язково-захисний прилад, ту саму «куфайку-шапку-рушницю». Тепер такий прилад вживляли всім без виключення жителям планети. Звичайно, це була значно простіша модель, ніж та, яку Орт залишив для Грега та його сім’ї, але від механічного пошкодження вона захищала чудово.

     Діяли ці прилади так, як старовинна  автомобільна подушка безпеки, тільки то була, звісно, не повітряна подушка, а енергетичне поле, яке охоплювало людину при загрозі  травмування тіла. Ці ж чипи служили для ідентифікації людини та для зв’язку. Загубитися тепер не міг ніхто ніде, місцезнаходження кожної людини було на безлічі  електронних карт всіх зацікавлених осіб або ж установ.  Єдине, що рятувало власника такого чипу від безперервного вторгнення в його свідомість безлічі співрозмовників було те, що доступ до розмов можна було обмежити по бажанню.