13. Минуло багато років.

   Пройшло, пролинуло багато-багато часу,  і ось, якось зненацька, Григорій Іванович та Ірина Миронівна враз усвідомили, що вони вже дуже і дуже старі.  Григорій Іванович довго ще працював в інституті імені себе,  але не керівником, а просто професором, викладав, але мало.  «Вони тримають мене там в якості такого собі древнього мастодонта від фізики, чи то історичної реліквії», –  жартував він. Потім Григорій Іванович відмовився від тих нечастих лекцій, бо навіть це стало йому не по силі.

    Ірина Миронівна теж довго після виходу на пенсію працювала в різних суспільних  організаціях, то по поширенню творів молодих літераторів і художників, то по пошуку історичних реліквій, то по захисту диких тварин. Вона все життя  допомагала всім, хто тільки-но не траплявся на її життєвому шляху, та потребував підтримки.   Їх діти, онуки і правнуки порозліталися по всьому світу,  але обов’язково з’їжджалися до старих на їх дні народження.

   Вони  тепер часто сиділи на веранді свого  київського будинку, попивали чайок, та згадували минувшину.  Їм обом уже було трішки за сотню років, але  вони були здорові, хоч і сиві, бліденькі та сухенькі, як два білі зморшкуваті голубочка, тільки очі в обох сяяли тихим, лагідним світлом.  Роб, звичайно, не раз закладав їх в кріо-камеру, але не для омолодження, а просто для лікування.

   - Орисю, а  ти пам’ятаєш, коли перший раз здогадалася, що маєш захисний прилад? – питав  Григорій Іванович.

   - Я? – перепитала Ірина Миронівна. – Ні, про себе я б довго ще  не здогадалася, мабуть, до самої аварії.  Я ж кухнею не займалася,  кабаків свиням не терла – не ранилась нічим, та й не звертала на це ані найменшої уваги.  А от коли Ярославчик почав ходити, а вірніше, падати, то я почала дивуватись, чому це інші діти всі в синцях та подряпинах, а наш хлопчик тільки замурзаний.

   - Ага, звичайно, але як це ти собі пояснювала? – прискіпувався Григорій Іванович.

   - Ну як же ще! – сміялася Ірина Миронівна.  – Це просто означало, що моя дитина не тільки найрозумніша серед однолітків, але й дуже гарно фізично розвинена. От і все!

   - Цікаво,  а як вам в лікарнях робили всі ті уколи?  Невже захисне поле дозволяло комусь вас колупати? – питався Григорій Іванович.

   - Як тільки я завагітніла перший раз, то мене ж безперервно консультувала Ізольда. І вона мені пояснила, що для того, щоб укол, чи  то хірургічне втручання, було не болючим, потрібно подумки дозволити лікарю зробити той укол, чи там взяти кров з пальця. Те ж саме потрібно подумати за немовля, щоб укол вдався.

   - От Роб, от хитре стерво! – захихотів Григорій Іванович. - Він завжди знайде, як обдурити кого завгодно.

    - Робчику, іди сюди, посидь з нами! – погукала Ірина Миронівна.  – Ми тут згадуємо про те, як я здогадалась, що маю захисний прилад, а ти -  прибулець!

     Роб тепер був у них у вигляді молодого хлопця, це вже був третій його варіант, як  водія та охоронця професора Ткаченка.  Кухарки в них вже не було, бо в тім відпала потреба. Неподалік був чудовий ресторанчик, звідкіля тричі на день прямо на кухню прилітала гаряча їжа – тепер майже всі так харчувались. Цим само-літаючим валізам з наїдками навіть виділяли спеціальні повітряні коридори, щоб вони не плутались попід ногами у  інших літунів.

    З магазинів теж все само прилітало,  згідно замовленням по Глобал-Нету.  А бувша кухарка Ізольда-Оксана-Мері лежала тихенько в кріо-камері - про всяк випадок. Тепер у них було цілих три кріо-камери, бо як Роб «пошив» сера Роберта Грея, та відправив його жити на Ібіцу, то все Ортове обладнання звідтіля він вивіз сюди.  Роб вийшов на веранду, винісши ще якісь ласощі до чаю.

   - Я чудово знаю, Орисе, коли ти здогадалася! – сказав Роб, ставлячи тарілку на плетений столик. – Це було не раніше, ніж ми розбилися в автокатастрофі.

   - Так, я от Грицю про це й кажу. Але коли ти в мене на очах легким порухом руки виломив дах у машини, а потім підхопив нас, усіх  трьох, в оберемок, та й вилетів назовні – я була просто шокована! – відповіла Ірина Миронівна.

   - Та я даремно так вчинив,  те все так зненацька сталося! – посміхався Роб. -  Я ж сам вам всім ставив захист за вухо, але Орт заклав в мене таке  потужне почуття відповідальності  та страху за Гриця, що я просто не встиг нічого подумати. І відчубучив отаке, телепень! Адже всі ми могли спокійнісінько лежати під уламками автомобіля, і навіть під тою клятою вантажівкою,  і нічого б з нами не трапилось!

    - Ага, зате  ти потім мав купу клопоту з випадковими свідками, яким мусив стирати  з пам’яті ту фантастичну картину польоту над розбитою фурою! -  сміявся Григорій Іванович.

    - Так, картинка ще та була! – посміхалася Ірина Миронівна

    - Я тільки встиг відвісити щелепу, Орися вхопитися за свій семимісячний живіт, зате Ярославчик плескав в долоньки і радісно сміявся – я це добре пам’ятаю! – казав Григорій Іванович.

    - Так, то був мій грандіозний прокол! – сказав Роб. - Річ у тім, що Орт попередив мене, що нічого про нього, іншу планету та подарунки від неї землянам я не повинен допускати. Ні сам, ні в виконанні Григорія Івановича.

    - Ага,  пам’ятаю, як я після першого ж Нобеля почав ледве не плигати на журналістів, намагаючись їм  вибовкати, що це все не мої заслуги, а подарунки прибульців! - засміявся Григорій Іванович. -  Орт же мені нічого такого не казав, що там в чомусь не можна зізнаватися!

    - Та він тоді  просто не встиг тобі це сказати, він був в роздумах про свій новий світ. А мені Орт дав чіткі вказівки з цього приводу. Вірніше, то була вимога центрального планетарного комп’ютера, чи то мозку.  Тому мозку земна цивілізація видалася настільки жахливою та кровожерливою, що він навіть у Орта  в пам’яті стер зоряні координати Землі!  - відповів Роб.

    - А жаль, не такі вже ми й страшні стали, як трішки забагатіли, я от скучив за Ортом, та й хотілося б дізнатися, як він там, на своїй новій планеті – журливо сказав Григорій Іванович.  - Хотілося б хоч раз з ним побалакати перед смертю.