11. Сер Грей завжди знайде вихід.

    Ну, звісно, з тих пір Грег від телефону в вітальні далеко не відходив, навіть коли читав підручники по фізиці в своїй кімнаті, то двері  не зачиняв. І ось, буквально через декілька днів, телефон задзвонив!

   - Грицю, це ти? - почув він такий рідний, але чомусь тремтячий голос Орисі.

    - Я, звісно я, Орисю! Дуже радий, що ти дзвониш! Як твої справи?

   - Грицю, а ваш хазяїн вже приїхав? – спитала Орися.

   - Він то приїхав, але зараз його немає вдома, буде тільки ввечері, -  чомусь вгадав, як правильно відповісти, Грег.

   - Ой, чудово, я вже в Києві,  на вокзалі, через десять хвилин буду на Львівській! – сказала Орися і відключилась.

   Грег швиденько причепурився, бо як Орися поїхала, то він навіть вмиватись перестав, і включивши чайника, побіг зустрічати гостю. «Що за така невідкладна справа в неї?» - думав Грег. «Ну та яка різниця, головне, що вона тут!». І він побачив Орисю, яка вже підходила до брами. Орися була в джинсах та футболці, в руках тримала плетену корзинку.  «Печериць, чи що, вона нам привезла?» - думав Грег. Орися була дуже напружена, зосереджена, але коли вони ввійшли у двір, то вона посміхнулась і навіть – чмокнула Грега в щоку! Від чого він мало не зомлів.

   Отямився Грег на кухні, на диванчику, він спостерігав, як  Ізольда і Орися жваво розмовляють та посміхаються одна одній. «Так!» – раптом сказала Орися радісно. «Мої любі рятувальники! Настав час мені з вами розрахуватись!»  Ізольда та Грег  дивились на неї здивовано. «Ось!» – гордо сказала Орися, поставила на стіл свою корзину, порозв’язувала на ній якісь хустки та ганчірки і висипала  на стіл – десь з пів відра блакитних перлинок! «Опа! Оце, мабуть, те саме, що Грег назвав «впритул займуся твоєю Орисею», - здогадався Грег.

   - Орися, люба, ти що, в себе на городі викопала ці перлинки? – сплеснула руками Ізольда Сидорівна.

   - Так! – гордо сказала Орися. - Я ледве не впала, коли вони бризнули у мене просто з під сапи!

   - О, то це чудо! Господь почув мої молитви за тебе,  ти така хороша дівчинка! – тріщала Ізольда, витираючи сльози щастя і цілуючи Орисю в щоку. - Поздоровляю тебе, моя дитинко! Тепер ти без проблем закінчиш своє навчання!

    А Орися тим часом почала  акуратно розділяти мерехтливу купку на три рівні частини.

   - Ось я  і маю чим з вами розрахуватись! Так не очікувано швидко, – сказала Орися, радісно посміхаючись. - Це вам, Ізольдо Сидорівна, – показала Орися на одну купку. - А це тобі, Грицю, – і показала на іншу.

Гриць мовчки пирхнув собі в кулак.  Ізольда Сидорівна раптом заплакала.

   - Моя дорогоцінна дитиночка! Я просто не маю слів, – хлипала вона. -  Дякую тобі, моя люба, мені дуже приємно. Але! Цього ніхто не знає, – продовжила вона, але вам я можу сказати, я вас обох бачу наскрізь – ви порядні люди. Я дуже і дуже заможна жінка. Так, так, не дивися на мене так здивовано, Орисю, я все життя працювала на дуже делікатних і відповідальних посадах, мені платили великі гроші не тільки як кухарю, а здебільшого, як тонкому психологу, до того ж сліпому і глухому.  За межі тих урядових будинків не вилетіло ні єдине словечко з моїх вуст, я – ще й великий конспіратор!

   Грег покосився на Ізольду, що вона розцінила, як недовіру.

   -  Грицю, от ти мені не віриш, бо тебе цікавить,  чому ж тоді я до цих пір працюю?  Так?  На те є дві причини. По-перше, коли я працюю, то почуваю себе молодою і здоровою,  по-друге, коли я не працюю, я лінуюся собі готувати і нічого не їм.  До  того ж у сера Роберта мені надзвичайно подобається, я тут вже давно і дуже звикла.  Ізольда помовчала.  - Ну, та нехай, візьму дві штучки, щоб тебе, Орисю, не образити. Покладу до своїх  прикрас. Так, так, у мене навіть є деякі дорогоцінності! – гордо сказала Ізольда. - Я їх не ношу, проте часто ними граюсь.   

   І Ізольда Сидорівна взяла дві перлинки зі своєї купки.

   Орися перевела погляд на Гриця.

   - А я беру! -  нарешті знайшов, що сказати, Грег. - За ці перлинки ми з тобою придбаємо собі квартиру, коли поберемося!

   Грег підвівся, взяв у шафці каструльку і згорнув в неї «свої» перлинки. Орися засміялася, заплескала в долоні. Роб мав рацію, вона дуже не любить брати, це принижує її,  зате обожнює віддавати,  від цього вона почуває себе сильною і значною. Фух, а він зразу теж хотів відмовитися, але все-таки знайшов вірний вихід з цього слизького положення.  Грега надзвичайно зворушила Орисина грандіозно завелика «розплата» за двадцятиденний притулок. «Люба Орися», - думав він, - «така щедра, така горда, така вдячна, така добра та весела».

   - Ну що, Орисю, а тепер ти поїдеш зі мною в яку-небудь подорож? – все ж таки наважився спитати Грег. 

   -  Тепер поїду! – Орися  застрибала і заплескала в долоні. - Тільки ж потрібно це все якось чи здати, чи продати – я на цьому абсолютно не розуміюся! Щоб ще не обдурили, чи не вкрали.

   - Ой, та з цим ніяких проблем не буде,  - сказала Ізольда. -  У  сера Роберта є родовище перлинок в Сахарі, він вже давно купив там ділянку, ще до перлової лихоманки. Збирався розташувати там сонячну електростанцію, а там – бац! – і виявились перлинки!

   - Ну й чудово, я думаю, грошей очікувати довго не доведеться? – спитала Орися. Бо в мене ж мама і Сергійко, треба їм допомогти.

   - Та він через годину-другу буде вдома, ми тебе з ним познайомимо, – сказав Грег.

   - Ой, я так хвилююсь,  чомусь я боюся з ним зустрічатися!  – сказала Орися.

   - Орисю, припини! Він чудова людина, хоч і товстосум! – заспокоїла її Ізольда. 

   Потім вони заховали перлинки по каструлям і сіли обідати. Орися, захлинаючись, розповідала їм, як знаходила перлинки, як викопувала  їх вночі,  щоб ніхто не бачив, з яким страхом вона їхала в Київ, бо боялася, що по дорозі пограбують.

   Як тільки вони пообідали і прибрали зі столу – явився сер Роберт Грей, власною персоною. Грега вразило, як змінився його вигляд –  тепер це був дійсно товстосум, а не Грегів  кухар-служка. Поважно, вальяжно сер Роберт зайшов до вітальні, розвалився  у кріслі і закурив, скинувши з ніг дорогі черевики. Ізольда значно краще знала, як себе поводити з хазяїном, бо ці знання разом з фіктивними спогадами були міцно записані в її голові. Вона швидко налила в склянку якогось бренді, чи то шеррі, поставила на тацю і понесла серу. Той взяв склянку, привітно посміхнувшись Ізольді. Присьорбуючи  напій, він помітив в розчинені двері кухні  насторожений погляд Орисі і посміхнувся  їй, приклавши руку до серця.  Потім  помахав рукою Грегу і Орисі, запрошуючи їх зайти у вітальню.