І. Берег у вогні.

Теплі хвилі Егейського моря ніжно підхоплювали Оксі і легко несли до берега. Вона пірнула ще раз, відкрила під водою очі й усміхнулася: сонячні промені, ніби золоті стріли, пронизували прозору глибінь. Як же вона любила Халкідікі! Тут навіть повітря було іншим — вологе, свіже, настояне на хвої, морській солі та диких травах. Дівчина глянула на білу віллу, що ховалася між соснами, на скелясті острівці вдалині, на маленькі вітрильники, які біліли на обрії, наче чайки. З Ніком вони відпочивали тут уже не вперше, але щоразу цей куточок Греції здавався їм маленьким земним раєм.

Наплававшись досхочу, Оксі легко попливла до берега. І в цю мить тонко засигналив браслет.

- Мішель? - здивовано усміхнулася вона, торкаючись сенсора.

Над зап’ястком спалахнула голограма.

- Яка ти... приголомшлива, - замість вітання видихнув молодий вчений, безсоромно розглядаючи її засмаглі плечі, мокре волосся і краплі води, що виблискували на шкірі.

Оксі пирхнула.

- У чому справа? Якщо скучив — прилітай.

- Я б прилетів, - Мішель хитро примружився, але одразу посерйознішав.- Ми запускаємо другий експеримент.

- Уже? - Оксі швидко вийшла з води. - Я думала, професор Арсіной ще довго розбиратиме єгипетську інкарнацію.

- Професор вирішив переглядати першу і другу інкарнації у порівнянні. Каже, так легше відслідковувати закономірності формування особистості.

Оксі машинально віджала мокре волосся.

- Професора вже підключили?

- Нейробіологи завершують налаштування. Я на чергуванні, тому...

Мішель не договорив.

Голограма раптом здригнулася.

Оксі на мить розсипалася кольоровими уламками світла, немов хтось зірвав невидиму плівку з реальності. Зображення замиготіло.

- Що за... - Мішель нахилився до апаратури.

Картинка знову склалася. Те саме Егейське море. Та сама круча. Те саме сліпуче небо. Але на березі стояла вже не Оксі…

Мішель завмер.

Висока жінка в короткому шкіряному панцирі напружено вдивлялася в морську далечінь. Вітер рвав темні пасма волосся, вибиваючи їх з-під простого металевого обруча. Біля неї нервово бив копитом величезний білий жеребець — сильний, сухий, мов натягнутий лук.

Жінка раптом зробила крок уперед. Далеко в морі чорнів вітрильник.

Мішель відмітив – це не мирний човен туристів. Довгий, низький, із хижим бронзовим тараном на носі. Уздовж бортів блищали круглі щити, а темні постаті на палубі вже готували луки.

- Астерія!..

Крик долинув із-за скелі. До берега мчала вершниця на гнідому коні, шалено розмахуючи рукою.

- Астерія! Македонці!

Білий жеребець звівся дибки. Жінка блискавично скочила в сідло.

І в ту ж секунду з корабля в небо злетіла перша вогняна стріла. Вона вп’ялася в солом’яний дах прибережного будинку. За нею — друга. Третя. Берег спалахнув.

- Баольба! - несамовито закричав Мішель. - Баольба, сигнал пішов! Друга інкарнація активувалася!

За напівпрозорою панеллю заметушилися постаті нейробіологів. Та не встиг головний вчений Лабораторії Простору і Часу з’явитися в апаратній, як бічні двері тихо розсунулися і до залу майже вкотилася знайома коротка постать - чиновник із КННЕ - Блек.

Глянувши на голограму, він завмер із роззявленим ротом.

- Я ж казав! - верескнув він так, що аж підстрибнув. - Я ж казав, що наступного разу Арсіной буде жінкою!

Він витріщився на Астерію, яка вже неслася уздовж палаючого берега на своєму білому коні.

- Але яка ж... чорт забирай... красуня! - в голосі коротуна зазвучали нотки заздрощів.

Мішель, попри напруження, пирснув. На мить йому уявився сам Блек у жіночій подобі — коротконогий, кругленький, з тими самими вибалушеними очима. І він розсміявся вже вголос.  Блек сприйняв сміх на рахунок перевтілення професора. «Інколи добре бути тупеньким»,- подумав Мішель.

Голограма тремтіла.

Білий кінь стрілою летів вузькою дорогою між оливами. Позаду гриміли копита вершниць, попереду над прибережним поселенням уже здіймався густий чорний дим.

Ще одна вогняна стріла з шипінням розітнула повітря і вп’ялася у дах рибальської хатини. Сухий очерет спалахнув миттєво. Жінки з криками вибігали надвір, хапаючи дітей, чоловіки поспіхом тягнули до берега списи і круглі щити.

Македонці висаджувалися швидко й злагоджено. Їхній довгий корабель уже майже ліг боком до берега. Перші воїни стрибали у воду по коліна і бігли вперед, прикриваючись щитами. Сонце спалахувало на бронзових панцирах і металевих шоломах. Один за одним глухо били у пісок важкі списи.

- До берега! - закричала Астерія.  Вона вихопила меч.

Перший македонець навіть не встиг підняти списа — удар злетів згори й розсік йому плече. Воїн захрипів і впав у піну прибою.

Навколо вже гримів бій.

Греки билися відчайдушно, але безладно. Це були рибалки, пастухи, кілька старих воїнів, що колись служили найманцями. Вони захищали свої домівки, своїх жінок, своїх дітей, та проти добре навченого македонського загону цього було замало.  Астерія кружляла серед ворогів, мов чорна еринія, сильна, засмагла, з розпатланим темним волоссям, злим обличчям, що перекосилося від люті і помсти. Її жеребець трощив людей грудьми, бив копитами, рвався вперед. Двох нападників кінь збив просто у воду. Астерія нахилилася в сідлі й одним рухом встромила меч у шию третьому.

Та македонців було забагато.

Вони вже проривалися між будинками. Десь позаду плакала дитина. Горіла стайня. Над дахами з ревом здіймалися язики полум’я.

- Їх не втримати! — закричав сивий грек із закривавленою щокою.

Астерія й сама це розуміла.

Македонці тиснули щільним строєм, крок за кроком відсуваючи греків від берега. 

І раптом над морем пролунав протяжний звук рогу. Усі мимоволі озирнулися. Із-за скелястого острова одна за одною почали виринати вузькі швидкі лодії. Весла били воду рівно й швидко. На носах човнів стояли озброєні воїни у темних шкіряних панцирах. Сонце блиснуло на наконечниках списів.