Чужинець

07.30.

Сола автоматично включилась. Бокові панелі спальні стали прозорими і відкрились. Потік свіжого повітря з легеньким вітерцем  розбудив Оксі, але вона вдавала, що спить. Як же не хочеться після вихідних на Егейському морі рано вставати. «Ще трішечки…» - подумала вона, але Сола безапеляційно констатувала:

- Частота серцебиття прискорилася на дванадцять відсотків, температура тіла змінилася, рух очей під повіками свідчить про активну мозкову діяльність. Ти не спиш, Оксі. Ти просто ліниво саботуєш початок робочого дня. Сьома тридцять одна. Ти вже  відстаєш від власного графіка.

Дівчина лише щільніше загорнулася у легку ковдру.

- Відчепися, Соло…

- Нагадую, - незворушно продовжив електронний голос, - сьогодні заплановано чергування, нарада і зустріч з професором Чензірою.

- Я не хочу вставати, - голосом маленької примхливої дівчинки відповіла Оксі. Згадалося, як клянчила кілька хвилин у мами в дитинстві.

На стіні одразу спалахнула голограма. На ній з’явився людський мозок.

- Цікавий факт, Оксі. Надмірний ранковий сон знижує когнітивну активність на дев’ять відсотків. А систематичне порушення режиму може призвести до хронічної втоми, емоційної нестабільності, ослаблення пам’яті і передчасного старіння шкіри.

Одне око Оксі миттєво розплющилося.

- Що?!

- Я ще не завершила список.

- Соло! Ти спеціально сказала про шкіру? Радуйся, в мене вже одне око відкрилося.

- Зараз відкриється і друге.

Оксі завмерла: «Що вона ще придумає?» Сола не змусила себе чекати. Тонкий струмінь теплого повітря повільно поплив спальнею, і майже відразу простір наповнився ароматом свіжої кави. Гіркувато-терпкий запах миттєво відкрив друге око Оксі.  А за кілька секунд долучився аромат чорниці, вершків і теплого бісквіту.

- Чорничний десерт? Соло… це нечесно.

- Це був найефективніший аргумент.

- Маніпуляторка електронна. Я колись тебе вимкну.

- Ні. Ти занадто мене любиш.

Дівчина рвучко піднялася.

І ось Оксі стоїть біля панорамного вікна Лабораторії Простору і Часу, посміхається, згадуючи свою ранкову сутичку з Солою. Якщо чесно, то настрій був не вогонь. Унизу між вежами повільно рухалися повітряні платформи, а над дахами пропливали рекламні голограми.

Мішель мовчки поставив на стіл дві філіжанки кави.

- Я знаю, ти злишся на професора, - усміхнувся він.

Оксі різко обернулася.

- А ти б не злився? Ми тільки-но відкрили цілий пласт загадок у першій інкарнації, а він з головою пірнув у другу.

Мішель:

- Арсіной вважає, що відповіді треба шукати не в одному житті, а у взаємозв’язках між ними.

- Але ж у нас купа незакритих питань! - Оксі нервово пройшлася лабораторією. - Наприклад, чому я так схожа на Тефтанут? Ти сам порівнював наші антропологічні параметри, коли створював мій магічний портрет.

Мішель став біля неї і задумливо подивився на місто, що просиналося.

- Професора це теж зацікавило.

- І?

- Він припускає, що ти можеш бути народженою від Атрума. Тефтанут – твоя праматір.

Оксі застигла.

- Якщо Тефтанут народила дитину від Атрума, і це твоя перша інкарнація, то уявляєш – між вами виникає генетична лінія, яка проходить крізь тисячоліття. Тоді зрозуміло, чому між тобою і професором така дивна синхронізація. І картографія за кодом ДНК у вас однакова. Ви постійно опиняєтесь поряд. На одних і тих же територіях. Можливо… навіть в один і той самий час у різних епохах.

Оксі повільно опустилася у крісло.

- Ти зараз говориш фантастичні речі.

- Я лише повторюю те, що чув від Арсіноя.

На кілька секунд у лабораторії запала тиша. Лише тихо гуділи нейрокристали апарата «Мнемозіна Ра-Зерт».

- Наступною буде твоя інкарнація, - тихо сказав Мішель.

Оксі підняла очі.

- Професор хоче підключити мене до "Мнемозіни"?

- Так.

Оксі нервово засміялася:

- Чудово. Просто чудово. Може виявитися, що ми з професором прадавня родина, яка бігає один за одним цілі тисячоліття.

Через годину, після важкої розмови з Мішелем про Атрума, Тефтанут і можливі родинні зв’язки з Арсіноєм, Оксі повільно опустилася у крісло. Дивилася на голограму і нічого не бачила. «Я весь час вважала, що кохаю Арсіноя. А це може виявитися родинним потягом? То він мій прабатько? Голова обертом!»

Тихо пробурмотіла:

- Ну і деньок сьогодні…

І чомусь згадала, що це почалося саме з суперечки із Солою. 

Глянула зосереджено на голограму – у старому рибальському сараї сидів раб. Крізь щілини між дошками просочувався запах моря, диму і водоростей. Надворі чулося потріскування згарищ. Кассій, так звали раба,  сидів біля стіни, важко спершись плечем об деревину. З рук і ніг уже зняли ланцюги, але на них залишилися темні криваві смуги. Поряд стояла глиняна миска з водою, до якої він майже не торкався. Погляд був свідомим. Чоловік щось обдумував.

Двері рипнули. Зайшов Доріон.  Раб повільно підняв голову. Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.

- Ти не схожий на раба, - нарешті сказав Доріон.

Кассій ледь усміхнувся розбитими губами.

- А ти не схожий на рибалку.

Доріон не відреагував на зухвалість.

- Ім’я?

- Кассій.

- Повне ім’я.

Мовчання.

- У Римі мене називали Кассій Варрон.

- Римлянин, - холодно підсумував Доріон.

- Так.

- Як опинився на македонському кораблі?

Кассій важко перевів подих.

- Наш корабель захопили біля Фасоса. Македонці шукали зброю. Кількох убили. Мене залишили живим.

- Чому?

- Я сильний. Добре працюю веслом.

Доріон підійшов ближче. Нахилився, подивився прямо в очі. Подивився так, ніби зараз вб’є.

- Брешеш. Македонці тримають у кайданах простих веслярів. А в тебе руки воїна, а не раба.