Астеріон

 Пітьма. Я розплющив очі та прокинувся у повній пустоті. Я задихався, і відчуття було ніби поспіхом винирнув з води, але замість рідини була суцільна пітьма яка, проникаючи в кожну незахищену ділянку мого крихкого тіла, не зникала. Від болю у верхній частині грудної клітини та потилиці черепа, моя голова відмовлялась сприймати ситуацію як схожу на реальну, тому взявши з кишені до рук мій телефон мої пальці почали хаотично шукати бодай якийсь натяк на першопричину мого перебування у цій кімнаті. Годинник показував 04:43, акумулятор мав 27 відсотків заряду, фотографій не було. Мобільний зв’язок передбачувано не ловив, тому крім світла з камери цей  шматок пластику більше нічим не може допомогти. Коли в кімнаті стало хоч щось видно завдяки новому ліхтарику, форма та композиція приміщення почала нагадувати занедбаний льох - біля стін стояли полиці з блідо-зеленими банками, на землі хаотично було розкидане якесь знаряддя для праці: всякі пластикові поливалки, одноручна пила, пару лопат і купа іншого мотлоху поменше. Посеред кімнати стояв стіл вкритий цвіллю, а на ньому акуратно лежала купка з трьох ключів різного розміру.

 Ставши на ноги, я відчув як кров у верхній лівій лопатці ритмічною пульсацією перекочує спочатку до шиї, потім до мого тім’ячка - я впав на коліна щоб хоч якось втриматись у свідомості, але мої очі вже бачили величезну тінь котра, ніби звисаючи наді мною, огортає мене всього з ніг до голови. Розібрати які риси обличчя мало це створіння було тяжко враховуючи освітлення, але я чітко бачив два зелених ока, котрі не зводили з мене свого погляду ні на секунду. Потім мене відпустило так само легко, як і з’явилось - швидко, без попередження. Я підвівся, та вже вдруге приходив до тями.

 Обдумуючи свій наступний план дій, я взяв з вогкої землі залізну лопату та ключі зі стола. Хто б мене тут не замкнув, їхня помилка була лишити мене тут не з пустими руками. 

 Кімната виявилась не настільки погано обставленою як здавалось на перший погляд - драбина, котра вела на поверхню, стояла біля стелажів з закрутками, тому її було не складно знайти. Не було ніякої перешкоди та супротиву від неї, тому дерев’яний люк котрий розташовувався над нею легко піддався мені і я вибрався. 

 Приміщення, котре вело у підвал було напрочуд компактним, наче підсобка. Зазвичай в такі приміщення прибиральники чи працівники згружали весь непотрібний інвентар, але тут було пусто. Були тільки одні двері, ще й зачинені. Нарешті ці кляті ключі знадобились. 

 Відчинивши двері, мої ніздрі зустрів запах скошеної трави, тої самої, котру зрізають кожен день біля вікна у вихідний день. Сморід вів до вікна, а сама кімната виглядала великою, шпалерами з простим візерунком та дерев’яними меблями нагадувала вітальню. Намацавши перемикач, у кімнаті засяяло наче на Новий рік, моїм очам було боляче, але через пару секунд вони вже адаптувались. Цікаво, а в підвалі також є освітлення? Якщо хтось запитає мене “о, чому ти відразу не увімкнув собі там лампу чи щось інше? М???”, то я просто скажу що мені прилетіло по голові. Або був у стані афекту. Чи просто вважав це за непотрібне. Треба буде придумати відмазку щоб здатись ніби я все продумую та взагалі розумний. Звичайно, думати буду після того, як я виберусь звідси.

 Вітальня була обставлена не бідно: вона мала паперові штори, світло давала люстра зі скляними ромбами на ниточці котрі висіли по всьому радіусу самої лампи розжарювання в ній, решта кімнати була оповита цими жовтими тонами навіть без іншого устаткування; також були два крісла, один диван, товстий телевізор. На здивування він працював, але показував лише статичний шум. В пошуках можливих зачіпок,  я одним рухом правої руки відсторонив штору. Вона швидко відсунулась, і я побачив… Нічого. Суцільна пітьма. Може, ще рано судити, але здається я вже тоді щось покалічив у голові, бо почало здаватись ніби щось рухається там. Здоровий глузд мені каже що я і не повинний нічого бачити - світло увімкнене, на вулиці ще ніч. Але щось зсередини, щось примітивне та тваринне казало мені тікати. А я стояв, дивився у вікно.

 Їбать. На мене дивляться два зелених ока. Блять. Серце пришвидшило свій бій, дихання почастішало, я охуїв. В нього ще й роги є? Я вже остаточно йобнувся. Казали ж мені, з поганими дядьками не водись, а то ще й заберуть та з’їдять. Блять, походу вони праві були, реально з’їдять. Але вони не попереджали що в дядьків будуть рога нахуй. Зажди, чи може це був просто олень?..

 Намагаючись відійти від паніки та заново сфокусуватись на парі очей без тіла, я помітив що знову на нічого вулиці нема. Прекрасно. Ну і добре що мені привиділось, так? Так, візьми себе в руки, в мене є лопата, і я не боюсь нею користуватись. Вдих, видих. 

 Прийшовши вже в третій раз у тяму, я почав досліджувати будинок. Цей будинок був з таких, котрий можна зустріти у селі в лише якогось діда з багатими внуками. З цікавого на кухні були дві газові плити, один напівпустий холодильний з незрозумілим м’ясом агрегатного стану рівня холодця, всілякі приправи, перець, паприка, трави, чайні пакети. Ніколи не розумів навіщо спеції кладуть у холодильник, але здається таке вже не змінити.

 Поки ходив по периметру доступної мені локації, помітив що усі вікна забарикадовані, крім того одного у вітальні. Хотів би побачити обличчя пересічної людини, котра може проходити повз такий занедбаний ззовні будинок, а всередині виявляється придатним для життя... Зажди, обличчя побачити? А яке ж в мене обличчя? Тут я зрозумів що окрім того, що я гадки не маю хто я та де, не знаю як виглядаю. Переривши всі кутки у цій будівлі, я не знайшов жодного дзеркала. Хоча ні, брешу. У тій самій головній кімнаті, де я бачив ті очі, було одне накрите білим рушником з червоною вишивкою у вигляді переплетень ромбів та трикутників з квітами. З кожним піднятим сантиметром тканини, в моїй лівій руці наростав настільки нестерпний біль, що я вирішив перепочити та відкласти це питання на потім, воно є не є настільки важливим у виживанні.