Глава 2

Марічка зайшла до лабораторії Радомського вранці, коли місто ще тільки прокидалося від сну, а на вулиці розцвітав перший сніг. Хоча зазвичай Галіон був насичений життям і шумом, сьогодні все виглядало не так, як зазвичай. Відчуття, що за кожним кроком ховається якась таємниця, не відпускало.

Лабораторія була спокійною, але все тут виглядало так, ніби щойно хтось пішов і залишив свої справи не завершеними. Папери, що покривали стіл, виглядали як залишки безладної роботи, експерименти, що не вели до конкретних результатів. Здавалося, що Радомський або щось шукав, або хтось навмисно намагався сховати важливу інформацію.

В руках Марічки був той самий маленький важкий ключ, який вона знайшла на місці злочину. Цей предмет, на перший погляд незначний, здавався частиною великої загадки. Виграві цифри на ньому повинні були вказувати на щось важливе. Можливо, це був ключ до сейфа або ще до якоїсь таємниці, яку необхідно було розкрити.

Марічка обережно почала оглядати лабораторію. На стіні, поруч з робочим столом, вона помітила нещодавно стертий напис, залишки сірого кольору, ніби хтось намагався знищити свідчення. Проте кілька слів все ще можна було прочитати: «Гранда», «шлях», «фінал». Це були важливі підказки, що безумовно могли допомогти їй наблизитися до розгадки.

Підійшовши до металевої шафи, Марічка спробувала її відкрити. Всередині було кілька старих записів і деякі недокінчені дослідження, що не давали зрозуміти, що саме Радомський намагався розкрити. Але серед цих паперів вона знайшла один, особливий зошит. Його сторінки були заповнені дрібним почерком, а остання сторінка привернула її увагу: «Заповіт знайдено, підписано». Це було важливо. Радомський готувався до чогось, що могло б змінити хід подій.

Марічка була вже на півшляху до нових висновків, коли двері лабораторії відкрилися. Це був Павло Гриневич, капітан поліції. Він ввійшов з характерною іронією в голосі.

— Добрий день, пані Коваль. Раніше ми вас попереджали не лізти в чужі справи, — сказав він, закриваючи за собою двері.

Марічка не відповіла, лише подивилася на нього, не приховуючи своєї неприємності.

— Ви все ще тут? — запитав Гриневич, коли помітив, що вона продовжує оглядати лабораторію.

— Це моя справа, — коротко відповіла вона.

— Це не ваша справа, — намагаючись виглядати спокійним, зауважив він. — Ми вже працюємо над цією справою. Ви просто не знайшли нічого важливого.

Марічка спокійно повернулася до зошита, що тримала в руках.

— Ви нічого не знайшли, а я бачу більше, ніж ви думаєте, — сказала вона, спостерігаючи, як Гриневич намагається виглядати переконливо, але явно не має всієї інформації.

Гриневич зробив крок вперед і поділився своєю думкою.

— Усі останні записи Радомського вели до іншої наукової групи. Це може бути пов'язано з чимось більшим. Але ці сірі сліди на стінах... це точно не просто результат досліджень, — сказав він.

Марічка знову подивилася на запис у зошиті і тихо промовила:

— І що ви хочете сказати? Що він став жертвою змови?

Гриневич зробив паузу, потім, схоже, зрозумівши, що йому не вдасться уникнути прямої відповіді, сказав:

— Мабуть, ви вже здогадалися, що я думаю, але ви не повинні втручатися. Ми будемо стежити за вашими діями.

Марічка не відповіла. Вона знала, що це лише початок. Смерть Радомського не була випадковістю. Вона була частиною чогось більшого і набагато складнішого. Тепер залишалося тільки одне — з'ясувати, хто стоїть за цією таємницею і чому він загинув.

Капітан Гриневич залишив лабораторію, але Марічка не поспішала слідувати за ним. Вона дивилася на ключ і думала, що саме він може бути відповіддю на всі запитання. Їй треба було зібрати все воєдино, і тільки тоді вона зрозуміє, яку роль відіграють ці підказки в розгадці цього загадкового вбивства.