Епілог

Еліза не любила трауру. Старалась обминати кладовища, а якщо треба було комусть висловити співчуття, то робила це по телефону. При зустрічі обмежувалась рукостисканням та одним-двома словами.

 Це повелось у неї з дитинства, коли не стало батька. З того періоду пам'ятає лише, що мати дуже довго відмовлялась носити жалобу. Чорні сукні та хустки були постійними в її гардеробі кілька наступних років. Еліза переживала втрату по-своєму, а тепер, коли виросла, то лиш раз в рік приходила на могилу.

В принципі, жодна людина не радіє смерті та смутку, що поселяється тоді в родині.

Еліза виросла вразливою. Співпереживати вона вміла. Інколи це було аж занадто. Коли розпочинала роботу в конторі, то їй авжеж, доводилось спілкуватись із родичами померлих потерпілих. Чоловіки були зазвичай мовчазними, а в окремих випадках могли не контролювати себе від викиду злості та гніву. Жінки ж не стримували емоцій та сліз.

А Еліза брала те все близько до серця. Одразу згадувався батько та власні переживання. Тому тепер все частіше доручала такі справи Джеку.

А зараз сама стояла біля ще незакритої могили. Цього разу не змогла пройти повз. Обстановка була доволі гнітючою. Події уже вчорашнього дня розвивались в шаленій круговерті. Дівчина досі не йняла віри, що це відбувається з нею. З ними усіма.

Поруч стояв Лангвідер. Він поважно схилив голову і зімкнув руки в лінію біля живота. Еліза також намагалась дивитись вниз. Не на закриту труну, над якою проводився поховальний обряд. Вона не знала тієї жінки, але бачила її смерть. У себе вдома вона б точно сказала, що не може горювати за тим, з ким не була знайома. А тут... Жінка пожертвувала собою заради них.

Жахливий монстр забрався одразу ж, залишивши їм турботи про останню подорож цілительки. Міг убити всіх одразу, але вочевидь, залишив на потім. І так познущався. Усім дісталось. Еліза очікувала, що Лангвідер накинеться на них, кричатиме, врешті й прожене геть. Бо ж не послухали. Їх попереджали, що за воротами маєтку коїться незрозуміле.

Хіба є щось погане в тому, що вони захотіли допомогти нещасним селянам? Як можна було лишити їх у біді? Лангвідер сказав, що так чинять справжні герої. І всі Астаро, яких він знав, точно не пройшли би повз того побоїща. Чоловік знову надав їм прихисток і покрівлю над головою. Еліза здивувалась сама собі, бо вже не думала про втечу. Усі знесилені, а Нік взагалі перебуває в стані напівзабуття.

Навколо було кілька людей у фіолетових плащах. Елізі також довелось закутатись в накидку. Як вона зрозуміла, цей колір тут означає жалобу. Похорон стрімко наближався до кінця. Еліза не могла без подиву спостерігати за оточуючими. Усі вони начепили на себе маску байдужості та неабиякого полегшення. Звісно, кожен за себе переживав, і вочевидь, радів, що то не він лежить у труні. А ще вчора вони були такі перелякані...

Хотілося б знати, що думає Лангвідер. На його обличчі не помічалось жодних емоцій. Виглядав спокійним та серйозним. Лиш відсторонений погляд свідчив, що не все в нього райдужно. Мабуть, звик уже до втрат.

"Що я таке думаю? Як до такого можна звикнути?" - тут же посоромилась своїх думок. "Мамбо наче подругою його була. Частиною сім'ї, як він висловився."

Навіть природа сумувала разом із ними. Всю ніч лив дощ, тож тепер під ногами було мокро і сиро. Небо наче проясніло, та сонечко так і не показалось з-за хмар. В повітрі витала сталева важкість, і Еліза могла б поклястись, що відчуває металевий присмак крові на язиці. Звідки - і сама не знала.

- Ет квот профундум сап'єнтас ет омніа! Нос ін вобіс фортідо ін сек'юрітам ет реквієм! Фемуле тае фасьен... - співав пастор на чужорідній мові. Час від часу люди повторювали деякі склади за ним. Лангвідер лиш презирливо кривився, намагаючись прогнати з пам'яті той день, коли сам поховав дочку та загиблих Астаро. Тоді до нього звертались за поміччю. А зараз маршал Телоніус поставив на всі відповідальні посади своїх людей.

- Що він там бубнить? Нічого не розумію, - розгублено видихнув Еліот. Вже добру годину вони з Медді стояли тут і незрозуміло глипали очима. Мажора все починало дратувати. Бо вчора ніхто не хотів дослухатись до нього і голосу самозбереження. Цього могло б не бути. Та тим не менш, йому було соромно за себе.

Том з Діаною оголосили йому бойкот і навіть не вітались. Хотів було лишитись в маєтку, але точно знав, що з примхливою любителькою танців вони мови спільної не знайдуть. Напруга так і витала між усіма.

- "Упокойте ж служницю вашу, бо вона надію поклала на вас. Простіть, о милосердні, їй всі гріхи" - це якщо по-вашому, - грубо відповів коваль. - Взагалі там ще багато тексту і сумніваюсь, що ти захочеш, аби я його цитував...

- Ага, це точно, - відмахнувся хлопець.

Був ладен скинути зараз із себе ті всі лахміття, що ними "нагородили" усіх членів групи, аби не виділялись, і попростувати кудись. Набридло. У себе вдома був сам собі господарем, правда трохи залежав від батькових грошей, та це нічого. Головне, що міг робити, що заманеться, з ким завгодно і коли завгодно. А тут... Спересердя плюнув.

- Вгомонись вже! Від ранку вовтузишся, як вуж на сковорідці, - легенько труснула його за плече Медісон. Вона була єдиною, хто увечері не зміг стримати сліз. Шкодувала, що так і не дізналась, ким була цілителька. Хтозна, можливо, вони могли б бути друзями.

- На себе подивись. Ой, тільки не кажи, що тобі її шкода... Забула вже, як ця карга з нами обійшлась?

- Обережно, Ел! Про мертвих заведено говорити лиш хороше, - старалась заспокоїти. Помітила, що Лангвідер подарував хлопцю погляд, сповнений невимовного болю.

- І що? Мені особисто вона нічого хорошого не зробила, - не відступався Еліот, хоч і знав усю правду.

- Вона загинула за нас, дурню! Якби не це, нас би тут не було! На якій доступній мові тобі це пояснити? - втрутилась Еліза.

- А на давньоєгипетській можеш?

- Так, або ви затихаєте, або ми зараз же покидаємо цвинтар! - холодно розпорядився Лангвідер. Дивився на них і не міг второпати: що за жарт зіграла з ним Доля? Наче все правильно. Вони витривалі, не терплять несправедливості і хаосу, Морфери на них відкликаються, та... Ведуть себе як діти. П'ятирічна малеча, що не поділила місце в пісочниці. Їм лиш би суперечку затіяти...