8.4

Відчайдушний лемент донісся до вух Елізи.

- Рятуйся, хто може! Аааа!!!

Тієї ж миті на території, що вже цілком могла називатись їхньою, з'явилась жінка. Її шалений тупіт та крики, перемішані зі страхом, було чути здалеку. Усі шестеро потроху оживали. Нік з Діаною підвелись першими і допомогли іншим. Еліот з явною огидою струшував із себе брудний пил. Не хотілось і думати, скільки разів він це робив за весь період перебування тут. Складалось враження, що їх навмисне кидають лицем до землі, наче якихось непослушних рабів.

- Стій! - у Тома вистачило нахабства звернутись до, як він гадав, місцевої жительки. Принаймні, про це свідчили дивні лахміття, що мабуть, слугували їй одежею. Статуру покривав грубий темний плащ із каптуром, що на даний момент стримів на голові.

На оклик жінка таки зупинилась. Кларк із Еліотом обережно наблизились. З-під накидки на них дивилось обличчя, майже все покрите зморшками, а в чистих сіро-блакитних очах читався страх. Все тіло зрадницьки тремтіло.

- Що відбувається? То був землетрус?

- Тікайте! Швидше! Прошу вас! - благально звернулась вона до прибулих. - Якщо ви не від них, то рятуйтесь! Вони вже близько!

- Та хто вони? Що, чорт візьми, тут таке? - не втерпів Нік. Вся ситуація йому геть не подобалась. Невже, то вони переборщили з тими дивними паличками? Еліза піймала його погляд, і ледь уловимо похитала головою. Хлопець зробив вигляд, що розумів, та це не значило, що повірив.

- Армія Темряви, - тільки й спромоглась вимовити місцева. - Після стількох років вони повернулись... Зараз грабують поселення. Прошу вас, не стійте стовпом, а біжіть! Йдіть звідси, не оглядаючись!

Це вона і зробила. Швидко зникла з поля зору, вирушивши у протилежний від них бік. Ніхто не смів її затримувати. Медісон розчаровано зітхнула, бо хотіла розпитати більш детально про все, що коїться. Та такої змоги в них поки не було. Звуки падаючого приладдя, незрозумілі шорохи та дивні вигуки не дали їм переварити почуте. Усі згуртувались та насторожились.

- Що тепер? - поцікавилась Діана.

- Здається, нашому плану прийшов кінець, - Томас багатозначно глянув на Елізу.

- Або його можна відкласти на потім, - почули всі від Ніка.

- Тобто? Я щось не зрозуміла...

- Там люди. Невинні. Ми маємо їм допомогти, - підсумував колишній байкер з виглядом філософа. Не чекаючи рішення інших, він схопив довгий кілок, що так завбачливо валявся неподалік, і ступив уперед.

- Це ж з якого дива? - невдоволено поморщився Еліот. Та його боягузлива натура не була взята в пріоритет, бо дівчата з Томом вирушили вслід за Треворсом. Ніхто не уявляв, що їх там чекає. Бажання захистити бідолашних виявилось сильнішим.

- Та куди ви, га? Ну просто супер! - Еліоту нічого не залишалось, як тихо вилаятись і послідувати за товаришами. Лишатись одному в незрозумілих декораціях та тривожній обстановці було куди страшніше. Про повернення додому поки всі дружно забули... 

Те, що відкрилось їхнім очам, було точно за межею всілякого розуміння. До поселення, зовсім не знаючи шляху, всі добігли порівняно швидко. Лиш Еліот відставав на кілька кроків, але на нього поки не зважали. Це було жахливо. На вулиці, де вони опинились, панував розпач, плач і жалісливі крики. Народ в паніці розбігався, куди очі бачили. Над одною з домівок виднілись клубки і скоро показалось полум'я.

Чоловіки будили своїх жінок, брали дітей на руки і тікали. А в домівках хазяйнували чудовиська. Вони викидали з вікон дрібні пожитки, їжа сама собою перетворювалась в болото, а меблі і всілякі приладдя падали "смертю хоробрих"... Загалом, обстановка нагадувала початок неминучої війни.

Коли Медісон уздріла цих нахабних вояк, через яких власне і зчинився переполох, то серце реально готове було вскочити в п'ятки. Їхню чисельність можна було порахувати на пальцях, та перевагою для товариства це аж ніяк не було. Височенні (під три метри) туші чудовиськ володіли чарами. Лиш один порух синюватою клешнею (а їх, як і рук у звичайної людини, було двоє) - і розгардіяш утворювався на рівному місці.

Ці нелюди статурою подібні до людей, але такими на жаль, не являлись. Чорно-синє забарвлення тіла, пошматовані дві ратиці (як ото в копитних) і кругла груша, що була натягнута на гостру палю і заміняла їм голову - приблизно так їх можна було описати. Ідеально рівні складочки, що дозволяли кінцівкам безпомилково рухатись, а головою взагалі вертіти на цілих 360°, робили їх схожими на роботів з комп'ютерних ігор, за якими часто зависав Томас. Тільки там ними можна було керувати в своє задоволення, а тут поки самі монстри відповідальні за контролем над ситуацією.

Майбутній майстер спорту Кларк поморщився. Поки мовчав. Не міг підібрати підходящого слова, аби всвоїй манері розрядити обстановку. Та зараз їм було не до жартів.

- Ей ти, потворо! - з почуттям небувалого героїзму Нік розпочав наступ. Вибрав того "робота", який був найближче і поки стояв спиною. Без жалю пожбурив у нього кілок.

Хотів вдатись до ефекту несподіванки, бо нападати зі спини - хоч і нечесно, зате дієво. Та на нього самого чекало велике здивування. Вмить на потилиці ворога з'явились страхітливі очиська, що ще секунду тому стріляли жовтим сяйвом по тину неподалік. Дерево зіштовхнулось з його непробивним тілом, але монстр не похитнувся і не скрикнув. Наче удару взагалі й не було. Мовчки, з відразою, відкинув він від себе знаряддя зброї хлопця.

- Та ну! Як??? - Нік точно не второпав, з ким має справу. Лиш Медісон зосередженим оком змогла запримітити те, що коли кілок ще летів у напрямку цілі, то довбешка ворога швидесенько невловимо крутнулась по колу. Очевидно, вони мають здатність передчувати напад, що явно теж не грало на їхню користь.

Мить - і Нік проти своєї волі схилився на коліна. Цибаті перлини без кришталика у Хайджера заблимали бузковим відтінком. Незначні коливання вібрації ехом пронеслись в мозку хлопця. Нік судомно вчепився руками за голову і зігнувся під нестримне жахаюче белькотіння того створіння. Це виглядало, наче задоволене потішання своєю перемогою.