8.2

То мав бути день тріумфу, якого Елексіана чекала з дитинства. Ось вона у церковному святилищі стоїть біля вівтаря. Завіса святилища відкрита - таке дозволялось лиш при посвяченні піфій. У інші ж дні, навіть і святкові, коли тут проводились обряди та жертвопринесення, приміщення залишалось закритим від сторонніх цікавих очей. Туди мали право входити лиш жерці та заклинателі, а люди розміщувались у іншій частині храму, маючи змогу помолитись та прославити богів.

Молода провидиця завжди захоплювалась величчю цього місця. Покійний король і справді не шкодував коштів із державної скарбниці для будівництва та прикраси храму. Подейкували, що збудований він був на місці величної перемоги над чужоземними загарбниками. Тоді і утвердилась віра у панування Баала та його пантеону всемогутніх та милосердних богів.

Дві частини храму розділяла висока арка з колонами по боках. Зверху конструкція була прикрашена алебастровою ліпниною білосніжного та золотистого поєднання кольорів. Якщо подивитись на це все із входу, то можна було уявити собі хмари небесної блакиті, котрі символізували те, що боги завжди присутні тут. Жерці вважали храм їхнім домом.

Вівтаром тут служив прямокутний столик із справжнього дорогоцінного золота, що мав три відділення. Видимі грані були усі розмальовані орнаментами, серед яких майоріли дві зелені змійки, хвости яких з'єднувались в один. Знак безкінечності віків, дбайливо майстерно витесаний на поверхні, був символом верховного божества. Таке ж зображення можна було угледіти над входом із зовнішньої сторони і ще на трьох стінах храму, що робило всю атмосферу перебування тут ще більш загадковішою.

І заодно такий підхід зображень означав чотири королівства древнього Ельдорадо, які вже не були єдиними, і віра у кожній державі панувала різна. Та це був тонкий натяк на те, що служителі Церкви сподіваються на єднання. Хоча б по духу... Для них усі тут були слухняними дітьми Баала. І вони радо згодились прийняти у свої ряди ще одну служительку.

Згідно традицій жертва була принесена. Шкура дикого оленя, його паща та величні роги лежали покладені зверху на вівтар. Навколо цього майоріли гілочки чебрецю, мирта і лавру і ще якісь різнобарвні квіточки. М'ясо було запечене та приправлене спеціями, що після торжества маленькими шматочками роздавалось прихожанам.

Елексіана стояла поруч вівтаря, навколо неї заметушились жерці. Спершу суворі чоловіки, одягнені у темно-сині ряси, утворили коло і виконали ритуальний танок привітання. Семирічні хлопчики, що розмістились з протилежного боку вівтаря, заграли ритуальну мелодію на арфах, сопілках, вистукуючи ритм бубнами. Для таких, як вони, то було звичним ділом - допомагати при дійстві, вести мелодійний супровід. Заради цього їх і віддавали на службу. А їхні родини важались благословенними та прославленими і до них виявляли повагу інші члени суспільства. Навіть якщо то була сім'я чорних рабів...

Далі йшла процесія облачення. Обряд переодягання ознаменовував народження життя. Звичайна людина перевтілювалась у віддану служительку. Поверх чисто-білої сукні із відкритими рукавами, але закритою зоною грудей та шиї, Елексіані одягли темно-коричневий плащ, вишитий узором зі змійками, із цупкої тканини. Золотистий трохи важкуватий пояс із крихтів металу (символ стійкості) облягав її ніжну талію.

Коли жерці закінчили і нововиявлена піфія обернулсь до людей у цих майже шатах, вона відчувала себе на висоті. Відчувала шовковистість оксамитової тканини сукні, тепло від плаща, який відтепер став їй основною одежиною. Так тут було заведено, і піфія мала з'являтись до людей лише в цьому одязі, а ще з прикритою головою та обличчям. Сьогодні вона вперше та востаннє показує оточуючим своє обличчя. Такий звичай. Останнім штрихом з неї зняли вінчальну діадему, обруч, що позначав приналежність до учениць. Розпущене хвилясте біляве волосся заплели в коси. Свої кучері вона також повинна була ховати...

- Привітайте нашу піфію! - заволав на повен голос верховний жрець, звертаючись до людей. Народ, що знаходився у храмі, тієї ж миті загомонів, засвистів, і з усіх сторін полинули захоплені вигуки.

"Це все для мене. Вони славлять мене!" - у голові дівчини стукотіли захопливі думки. Вона пишалась собою. Повинна була стати тою, котру запам'ятають усі. Три кольори: білий - Церква, що символізував непорочність, золотий - небесні боги, що могли дарувати владу та безсмертя, і коричневий - люди світу цього, що погрузли в гріхах та пороках. Вона стане великою. Її не забудуть. І зробить усе, аби хоч трохи примирити ворожнечу.

Настав час для вітальної промови. Елексіана зробила крок вперед до п'єдесталу і почала говорити.

- Сердечно дякую за довіру! Я вклоняюсь перед вами і обіцяю служити вірно та праведно!

Дівчина ще раз пробіглась очима по людях. Усі вони - молоді, старші, сивочолі дідусі із бородою, усміхнені матері, що на руках тримали своїх чад, - наче виглядали спустошеними. Попри радість, усмішку та мниме захоплення, вони були незадоволені. Так наче все це була лиш вистава. Наче їх змусили вдавати, що все добре.

Елексіана чудово знала, у чому річ. Для цього не треба було бути провидицею. Усі виснажені війною. Нехай формально бойові дії і не захопили територію їхнього королівства, але люди відчували неспокій на емоційному рівні. Вони втратили сподівання. Не знали, кому довіряти й у що вірити...

Потім дівчина угледіла королеву. Вона стояла у перших рядах, трішки поодаль разом зі своєю охороною. Не зводила з неї погляду і так наче проникала в мозок, шепочучи: "Ти знаєш, що маєш робити!"

"Так, я знаю. Безсумнівно, якщо королеві байдуже на людські долі, то мені - ні. Вона відібрала в них шанс на нормальне існування. А я не можу позбавити їх ще й надії. Надії на те, що не все ще втрачено", - рішення осяйнуло її розум миттєво. Просто інакше вона не зможе.

- Це не кінець, вельмишановні! - сміливо промовила. - Я бачила. Милосердні боги дарували мені пророцтво. Темрява повернеться і вважатиме, що запанувала світом. Але на боротьбу вийдуть нові герої, що знову кинуть виклик Злу...