Оповідка 8. Вороги зі всіх сторін (1)

Королівство Даурія, 1990-ті роки

- Що там? Що ти бачиш, дитино моя? - владний жіночий тон застав молоду пророчицю зненацька.

У тісненькій комірчині ледь-ледь виднівся тоненький промінчик світла від каганця, що непорушно стояв собі на підвіконні. По центрі на холодній долівці розмістилась худенька невисока постать, нижні кінцівки якої були схилені в колінах. Білосніжний хітон, що прикривав виснажене тіло, був єдиним захистом її непорочності на наготи.

У будь-який інший момент дівчина здригнулася б, обернулась обличчям до своєї відвідувачки, і мусила б за правилами пристойності віддати шану тій, котра наводила страх на все їхнє королівство. Та не тепер, коли її очі були заплющені, а розум затуманений чимось доволі надприроднім.

- Бачу Темряву, Володарко, - відізвалась на оклик. - Чорні зловісні хмари заполонили всі царства колишнього Ельдорадо. Скрипучі жахаючі скелети Станксів ожили і розсіялись по містах та селищах. Люди в паніці, усі біжать хто куди, але уцілілі тіні Хайджерів нависають над кожним... Зло повернулось в наш світ.

Вона говорила чітко, рівно і з деякою автоматичністю. Радість переповнювала все її єство, бо вона змогла. Нарешті у неї вийшло. Це був привілей її основної діяльності - заглядати за завіси майбутнього.

- Що ж, хороші новини, - відверто просмакувала Володарка кожним словом. - Отже, шанс іще є...

Напруга, що переслідувала Хельгу останніми тижнями, готова була зникнути. Прийшло задоволення. О, заради такого пророцтва варто було займатись прокляттями, чинити розбрат між своїми підданими, убивати і насолоджуватись кожною краплею крові ворогів... Навряд чи ця стара шкапа Пруденс повідомила б їй щось настільки обнадійливе. Саме тому вона, остання з піфій даурійського роду, зараз нерухомо лежить в могилі. На зміну їй прийшла молода жагуча кров, з якою королева мала честь зараз говорити.

- Але... - почала було юнка, і раптом затнулась. Навіть крізь пелену видінь боягузлива налякана душа розуміла, що як зараз бовкне щось не те, то не жити їй на цьому світі більше. Усі знали про свавілля Хельги. За найменшу провину рудоволоса, на голові якої завжди блищала корона з рубінами, жорстоко карала. А їй, нікому поки невідомій учениці піфії, власне життя було дуже дорогим.

Довго, дуже довго вона до цього йшла... Виховувалась між справедливих жерців при храмі. Не знала батьків, бо ще від народження була присвячена служінню богам. Довгі роки тренувань, мудрі уроки від піфій, молитва і строгий піст, здається, зробили своє.

- Але що? - Хельга знову занепокоїлась. Вона велично поправила декольте своєї зеленуватої сукні і праву руку мимохіть поставила на пояс, де розміщувались золотаві нитки туго натягнутого корсету. За секунди очікування відчувала, що її серце б'ється в рази сильніше, ніж зазвичай.

"Благаю, тільки б вона зараз не зруйнувала всі мої надії", - звернулась до невидимих сутностей, але в її уяві то не були боги, в яких вірив весь народ Даурії, а вона. Темрява-Мати. Всюдисуще споконвічне Зло, яке так її приваблювало.

- Кажи вже, - на видиху потребувала відповіді.

- Я бачу воїнів. Здається, їх шестеро. У різнокольорових плащах, захисних шоломах та з оголеними мечами в руках. Їхня форма переливається яскравими відтінками серед вічної пітьми. Бачу бій. Вони безстрашно вступили у поєдинок із Темними. Потоки світлої та темної магії перемішались, і... - дівчина повільно звелась на ноги. Очі її вмить широко розплющились, і здається, більшле не було жодного натяку на якусь магію, що відбувалась секунду тому.

- І... що далі? Хто переможе?

- Це все. Далі - один лиш густий туман, - завершила свою відповідь і стала смиренно очікувати участі.

Обережно підвела голову і насмілилась глянути на королеву. Її шати, накидка, переплетена хутром, як і завжди випромінювали шик, багатство та владу. Про її красу, граційність та чарівну фігуру поміж народу ходили різні розповіді. Елексіана бачила її вперше, і не могла не відмітити про себе, що королева схожа на сонце. Висока струнка постава, витончена хода і в'юнкі кучері кольору помаранчі, що зараз були вплетені у розкішну зачіску, додавали їй шарму та привабливості.

Але душа у неї була чорною. Зів'ялою вже давно від спокус королівського життя. Хельга завжди прагнула влади, і тепер могла робити все, що лиш побажає. Хто тільки насмілювався перечити, того незабаром прибирали зі шляху. Одне її ім'я одразу наганяло на будь-кого із королівства невимовний страх.

- Тобто? Ні, не може бути! - ледь уловимо похитала головою Хельга. - Те, про що ти говориш, воно вже було. Легендарні Астаро вже кидали виклик Темній армії. Але їх немає. Чи ти не чула про недавній похорон і часи скорботи у Фаростіоні?

- Пробачте, Ваша Величносте, але я тут уже четвертий день, без їжі та сну неустанно молюсь богам. Жерці навмисно запроторили мене сюди, аби мій талант розвивався. І ніяких новин я не отримувала...

По невпевненості та щирому погляду можна було зрозуміти, що дівчина говорить правду. Яке їй діло, недосвідченій молодиці, до страшної війни, яка вже не знати скільки часу тероризує всіх мешканців Магічного Виміру? За це більше переживала її наставниця, Пруденс, яка доволі довгий час займала "посаду" піфії при старовинному храмі, що його спорудив король Валентіос. Вона інколи й розповідала їй про сміливців-воїнів, і звісно ж, вболівала за перемогу Доброї Магії, але передбачити результат не змогла. Як зараз і Елексіана. Поки й сама не розуміла значення свого першого видіння.

- Може, в тебе розвинувся дар бачити минуле, а не майбутнє? - прискіпливо оглядаючи підопічну, зауважила правителька. А що їй іще було думати? Кожному сотому вельможі і навіть найдрібнішому рабу було відомо про перебіг і результат останньої битви в магічній війні. Темні сили запечатані могутнім закляттям в підземних коридорах примарної темниці, а добрі воїни задля цього пожертвували своїм життям.