7.2

Кілька місяців після візиту сестри Айсель була сама не своя. У свідомості бурхливо пульсували різні думки. Чорні в стократ покривали світлі. Не хотілось випускати їх з глибин особистості, але як не крути, її темна сторона мала перевагу.

Пригадувала, як на святі у батьковому замку до неї, тоді ще юної недосвідченої мрійниці, підійшла згорблена жінка у каптурові, що майже повністю закривав обличчя. Назвалась Матір'ю Півдня і подарувала їй магію. Сказала, що скоро все зміниться і її добра сторона втратить свою силу. Айсель стривожилась і попрохала забрати той дар і самій іти геть. 

Не повірила. А відьма на те відповіла їй, що вона не в змозі ні забрати, ні подарувати комусь магію. Вона лиш пробуджує наявне - те, що вже є в серці. Пощастило тому, хто народжується з чарівним даром, а ті, хто не маги, ними й залишаться, хоч як би старались довести протилежне.

Тоді ж Айсель і пообіцяла собі, що ніколи не зверне зі стежки світлих фей та батькової науки. Вона мала залишатись світлою душею, щоб бути прикладом для жителів Ельдорадо. Мала б стати справедливою королевою для свого народу. І на зло відьмі, звісно. Весь час принцеса гадала, що це вона, Прамати, схиляє її на свій темний бік, що вона керує тим чорним даром, який лишився в серці.

І лише того дня, коли Айсель насмілилась кинути виклик Духу Метелиці, вона зрозуміла, що мала на увазі стара чаклунка. Люди самі виступають творцями власних доль. Їх ніхто не примушує робити вибір, хіба що обставини. Інші, хто має владу, може нашіптувати, може переконувати, що так чи інакше краще, але остаточне рішення людина приймає сама. Вона може або прислухатись до порад, або відкинути їх.

Айсель прислухалась до свого серця. Що принесло їй сліпе наслідування традицій та мила наївність? Добро, яке за судженнями завжди перемагає Зло?

Вона мала б відчути, мала б завадити сестрі звершити темний задум. Та який сенс шкодувати і заглядати в минуле, якщо ти не в змозі щось змінити? Життя дало їй неоціненний урок. І тієї миті, коли Дух Виміру був переможений, Айсель зрозуміла, що шляху назад немає. Все, про що говорила відьма - все так і сталось.

- Народе льдової в'язниці! Бунтуючі, непримиренні та злісні лиходії! Я закликаю до вашої суті! Ми позбулись ворога, грізного наглядача, якй тільки отримував насолоду з наших одвічних мук, - урочисто промовила Айсель, стоячи в самому центрі льодових просторів.

Камер більше не було. В'язниця позбулась свого ярма. Колишню принцесу оточували в'язні, яких вона звільнила. Різні люди, різних порід та походжень, які були єдині лиш в одному - ненависті до Метелиці. Для них Айсель зробила подвиг - позбулась Духа одним ударом Снігового Жезла. Сміливості їй не позичати, а маленький ключик, залишений Карною, став ключем у майбутнє.

- Це все так, але окови досі при нас, - зауважив хтось з натовпу. - Чи ти, можливо, насміхаєшся з нас? Де обіцяна свобода?

- Розумію твою завзятість, Мечохвосте. Та не можу пообіцяти, що ви у цю ж хвилину покинете ці простори, - поважно заговорила Айсель.

Вона преобразилась. Замість благенької одежини, в якій її сюди приволокли, на ній тепер виблискувала сукня. Розкішна, білосніжного кольору, з довгим шлейфом та сліпучими прикрасами, перешитими по всій тканині. Із напівпрозорих рукавів виднілись доглянуті руки, пальці яких були одягнені в тонкі рукавиці. Світле волосся заплетене у химерні вузли, а в зоні чола на голові красувалась блискуча тіара, що здалеку нагадувала корону. Відтепер білосніжний - то її колір, її візитівка, а зима з її сніговіями, морозами та хуртовинами - її стихія.

Поміж юрби почастішали перешіптування, і зрештою на слово спромігся крилатий монстр із обпеченим місивом замість обличчя.

- Як це так? Ми прокинулись від сну, і не проти утнути щось на шкоду людству. Ніби не знаєш наших мотивів...

- Ваш дім тут, відтепер і навіки, - крижаний погляд обпік істоту. - І хочете чи ні, ви поклянетесь мені у вірності. Лиш тоді ваші окови зникнуть!

Владний голос та дипломатична натура потроху прокидались. Що-що, а от вести політичні переговори Айсель уміла.

- Ха, з якої це радості? Може, давайте, краще я стану вожаком? - долинуло від низькорослого прищавого троля. - І вже без всяких обіцянок поведу нас всіх на місію. Смерть ворогам!

- Смерть ворогам! - схвальними вигуками підтримав його натовп.

- А може, з такої, що це я вас усіх визволила? - обличчя Айсель не виражало ніяких емоцій. Уперше в житті вона виглядала спокійною та байдужою. - І в моїй владі повернути вас назад, до вічного забуття! - змахнула вона перед собою Жезлом, чим неабияк налякала тих, що стояли попереду.

Сміливці зробили крок назад. Бо знали - сперечатись з власником Жезла немає сенсу. Хто перебував тут довго, то розумів, що залежний від Хранителя.

- Хранителя більшле немає. Але є я - ваша Королева, якій ви зобов'язані вірно служити.

Айсель прагнула поставити лиходіїв на коліна. Тепер вона стала абсолютно іншою. Чорний дар позбавив її емоцій та почуттів. Залишились лише влада, сила та мудрість. Сама захотіла, аби серце було закритим для усього світу. Тому тепер в її грудях знаходилась крижана оболонка. 

Вона переродилась. Стала невразливою до усіх спектрів людського задоволення, болю та пристрастей. "Я не відчуваю нічого, окрім бажання правити. Карна піддалась чарам кохання. У мене такої спокуси не буде", - остаточно вирішила.

А щоб правити, потрібне було Королівство та піддані. Звісно, Айсель могла б зібрати армію, приєднатись до сестри, або ж самотужки позбавити Моргана Візаріо влади, і як висловилась Карна, відвоювати трон. Нинішня Королева вже не розглядала такої можливості. Не було сенсу. Заради чого їх витрачати свої сили? Заради хтивого обманщика, що дурить все Ельдорадо, чи може заради сестри, яка нібито хотіла покаяння?

Вони нічого не варті. Це битва Карни - отож нехай вона мстить, і втопиться у власній чорноті та ненависті... А Айсель більше не ненавидить. Їй байдуже. Життя навчило турбуватись лиш про себе та свою вигоду. І водночас вона розуміла, що всі в'язні не повинні знову проникнути у світ. Не те, щоб вона сильно шкодувала когось, просто народ їй потрібен був тут. Ляльки, якими можна управляти у власному Королівстві.