Оповідка 7. Холодне серце (1)

Снігове Царство, 1950-ті роки

Магічна в'язниця для невиправних злочинців, куди запроторили Айсель, знаходилась на далекій окраїні північної провінції Лудрестан. Вся територія була щедро засипана снігами та укріплена льодовими бар'єрами. Якщо якийсь посланець із навколишніх земель проїжджав повз, йому могло здатись, що територія, яку відмежовує чорна дротяна сітка заввишки з велетня, досить маленька. Подібно центральній площі столиці Лудрестану.

Та ті, хто потрапив усередину, можуть сміливо заявляти, що це не так. Це було ціле царство, безмежне та просторе, в якому панували зітхання, хаос та бруд. 

Чорні душі із давнини віків перебували тут своє покарання. І ніхто, окрім кремезних солдатів та вартових, що перевозили сюди ув'язнених, не наважувався перейти межу. Тут існували свої порядки та правила, затверджені Хранителем.

Коли туди потрапила Айсель, вона від знемоги лиш почула, як оголошували її вирок, а потім якась невідома сила помітила її в камеру. Не зовсім звичайну. Без гратів, вогкості та скрипучих замків. Ідеально витесану під її зріст та форми льодову камеру. На руки принцесі начепили важелезні кайдани голубуватого кольору, які зводили до нуля всілякі наміри звільнитись. До лицьової напівпрозорої стіни була прикріплена табличка з її іменем та номерним знаком.

Через кілька годин все її тіло наче замерзло, знерухоміло, шкіра почала покриватись легким інеєм. холод пробирав до кісток і обпалював нутрощі. Мінусові температури тут були звичним явищем. І її залишили, зберігши свідомість та ясність розуму. А перебувати тут їй належало цілу вічність, допоки не зволить згинути.

Колись будучи підлітком, у батьковому палаці Айсель зростала допитливою. Перечитала тисячі древніх фоліантів, і звісно, не раз попадалась їй книга про страшне Снігове Царство. Воно було утверджене з єдиною метою - захистити навколишні королівства від породження Темряви. Сюди відправляли найнебезпечніших та закоренілих лиходіїв, коли вирішували, що смерть для них виявиться спасінням.

А в ті часи на землях Ельдорадо панували жорстокі закони та звичаї. Це вже з приходом до влади Рейнольда, звід правил та державні устави трохи пом'якшили. Якщо провину злодюги було доведено, то дрібних дилетантів страчували відразу, а інших, у яких злодіяння досягали найвищої міри жорстокості, відсилали сюди і заморожували. Це був єдиний вихід і проти тих, хто володів безсмертям. Їх позбавляли магії та залишали скніти там на цілі століття та тисячоліття...

У кожного існував свій термін ув'язнення. Коли він підходив до кінця, то приречена істота просто перетворювалась у білосніжний пил і зникала з лиця землі. Проте допускалась можливість вибратись із в'язниці. У тому випадку, якщо щиро визнати провину, покаятись та добросовісно захотіти стати на шлях виправлення. Дух Виміру, Хранителька, сама особисто перевіряла таких на чистоту думки та влаштовувала випробування, аби злочинець довів, що справді змінився у кращу сторону.

Та з плином часу сміливців виявлялось все менше.

Чи ж думала Айсель, що сама потрапить у це Царство? Ще й при таких обставинах? О, краще б її позбавили життя ще там, у Кораловому місті! Або ж тут занурили в тисячолітній сон...

Але ні, їй як і всім тут зберегли дар мови, свідомість, спогади та ясність розуму. Не знала вона для чого, та це було мукою. Щоразу заплющуючи очі, бачити безпомічного татуся з дирою в грудях, в сотий раз чути виголошення свого вироку, а розплющуючи їх, бачити перед собою лиш льодові камери та білосніжний морозний безкрайній простір.

Яка іронія! Як відомо, білий - це колір невинності, її колір, а тут немає чистих. У всіх так чи інакше, руки замурзані кров'ю їхніх жертв. А цілком невинну принцесу розмістили поміж бридких тролів та вогненних чудовиськ, химерних гібридів, які радше на порох розсиплються, аніж визнають, що вони були не праві.

Як же іноді хотілось кричати! Видобути свій голос із глибини горлянки і верещати. Нелюдськими звуками видавати свій розпач і тугу... Але не можна. Суворо заборонено. Всюди панує лиш тиша та мертвий спокій. Хранителька з'являється на голос, і горе тому, хто наважиться промовити хоч слово...

Тут не було сну, не було дня чи ночі, лиш час, який невпинно біг уперед. Айсель невідомо, скільки вона так простояла, майже не зімкнувши очей. Та одного разу її камера почала танути, повільно зменшуючись, а білі пухнаті сніжинки, що взялись нізвідки, танцювали навколо її постаті дивний танець. Подиву не було меж, але як і завжди, принцеса мовчала.

- Ходімо! - пролунав у просторі владний жіночий тон, і Айсель нічого не залишалось, як обережно крокувати слідом за клубком хуртовини.

Йшла вона недовго. Перед очима на відстані постала кімната, спроектована з льоду. Морозець тут був відносно менший. Посередині розміщувався квадратний столик та обабіч нього два стільця, також витесані з льоду. Одне уже було зайняте, і Айсель звеліли присісти навпроти.

У відвідувачки відчутно тремтіли руки та помітно посиніли губи. На ній була шуба, комірець з хутра, дивний капелюх темного відтінку та широкі чоботи з грубої шкіри, точно не схожі на традиційне жіноче взуття. Судячи з цього, вона знала, куди прямує, та холод, здається, перемагав. На сідалі незвичайних меблів було некомфортно, і будь-хто інший не всидів би там ні секунди. Та не Айсель. Здається, вона навчилась виживати в цих жахливих умовах.

- Навіщо? - з докором промовила вона, прочищаючи голос.

- Тебе провідати, - почулось у відповідь. - Ти не рада, сестро?

Голос звучав бадьоро, наче наголошуючи на перевагах своєї власниці, а сама поведінка прибулої лиш підсилювала ефект. Хоча саме так Карна постаралась приховати своє збентеження. Ще й години не минуло, як вона тут, а уже так хочеться втекти. Вибігти звідси, і більше не згадувати, що приходила.

- Ти чудово знаєш, що будь-яким відвідувачам сюди вхід заборонений, - уникаючи зорового контакту з льодовою точністю констатувала Айсель. - Тож давай без люб'язностей.