6.4

Тим часом минав уже другий день перебування чужинців у химерній країні. Лангвідер додому повернувся під вечір, і до того ж, не сам. Нік краєчком ока бачив, як за ним слідом пленталась дивна особа у накидці з каптуром, і мав честь припустити, що то або його дружина, або на худий кінець - об'єкт любовних захоплень. З інформацією він, звісно ж, поділився з Томом та Елізою, і вони з веселуном ще встигли пожартувати на цю тему.

- Виходить, не настільки він згорьований та одинокий, - підсумував було Том, на що отримав задумливий погляд Елізи.

"Ех, знав би ти, що відомо мені", - подумалось їй. Дівчина не спішила поділяти думку супутників, адже все ж таки знала про Лангвідера трохи більше, ніж вони. І розмова з Залізняком лише впевнила її в тому, що коваль - справжній воїн та чоловік честі. А такі про свою сім'ю ніколи не забувають, і будуть горювати постійно при її втраті.

А ще її непокоїла одна деталь. Олестар постійно повторював, що вона - нащадок лідера Легендарних Астаро та дочки цього самого Лангвідера. Чи правда це - хотілось розібратись...

"Та ні, Елізо, викинь ці дурниці з голови! Чи мені, може, його тепер дідусем величати?" - не давли спокою зловісні думки.

А потім потягнулись важкі години очікування. Кухарки принесли вечерю до тієї кімнати, що їм була відведена, і попросили поки не виходити нікуди. Наскільки подорожні могли зрозуміти, Лагвідер зараз віддав перевагу повечеряти у товаристві незнайомки та, можливо, Залізняка, адже його теж не було видно. Що ж могло таке статися, що господар навіть привітатись з гостями не схотів? Це вже можна було приписати до неввічливості, і байдуже, в якому краї так чинили.

Що ж, їм нічого не залишалось, як мовчки проковтнути по кружці заправленої соленої юшки та якусь страву, схожу на пасту, але зі смаком грибів.

З хлопцями в Елізи залишились такі ж відносини нульового рівня, як і були. Вони не спішили довіряти одне одному, і мабуть, мало б статись щось таке грандіозне, аби це відбулось. Розовляли лиш на одну хвилюючу тему - як вибратись із цієї "діри", а між тим кожен витав десь у собі.

Як виявилось, хлопцям гостювати тут різко набридло. Було таке враження, наче їх утримують силою, хоча це ж вони самі спокусились на обіцянку коваля допомогти. Було нудно. Ніякої розважальної програми, за словами Тома. Усі присутні - від найменшого лакея до найстаршого охоронця, були зайняті своїми щоденними справами, і не мали часу на розваги. По суті, не мали б мати. Те, що подорожнім провели екскурсію по маєтку, ще нічого не значило.

Томас раптово засумував за іншими членами їхньої групи, і під час вечері не припиняв згадувати про них. Хвилювало, чи зустрінуться вони ще колись. І водночас лякала одна лиш думка, що вони уже можуть бути з'їдені людожерами.

Нік також пожалів про те, що вони послухали Залізняка. Безсумнівно, було плюсом, що їх тут помили, одягнули й нагодували, та що далі? Може, їх уже до зрадників записали і готують до страти? Ці всі байки про магію та чарівні володіння також були в новинку. Бо все ще не вірилось. І Нік мріяв тільки про одне: стерти собі пам'ять після повернення у Сан-Фрапнциско. Ці дивовижі точно не варті його спогадів.

Їх покликали. Прийшов охоронець та велів йти за ним. Навіть не змовляючись, вони послідували крутим коридором, який все звужувався, і врешті привів усіх до хиткої зовсім ненадійної драбини. Поруч виднілись розпростерті дверцята ляди, з чого Еліза зробила висновок, що то - вхід в підвал. Темний, сирий та повний павукоподібних істот.

Вона очікувала, що ось зараз їх туди штовхнуть як непотрібний баласт і залишать скніти до віку. Але ні, вусатий низькорослий чоловічок, що їх супроводжував, мовчки вручив каганець із догораючою свічкою в руки Ніку, беззвучно показав униз і швидко зник, поцупивши із кам'яної стіни яскравий факел.

Цікаво, що ж за загадка? Ну, якщо їх туди запросили, то вочевидь, потрібно спускатись.

Нік пішов першим. За ним, заглушуючи гупання власного серця в грудях, ступила на східці й Еліза. Хитке скрипуче спорудження лиш підсилювало ефект якоїсь містичності.

- Доброго вечора, друзі! Проходьте, не соромтесь! - долинуло басовитим тембром Лангвідера звідкись із центру.

Коли вони опинились внизу, Нік все ще йшов попереду із "світильником", а Еліза мимоволі схопила за руку Тома. Жест не означав нічого, окрім простої підтримки, але юнак блискавично відсахнувся і розірвав контакт. Потім вони не двозначно переглянулись, і нічого не сказавши, Еліза вирішила більше так не робити. Том підозрював її у змові з кимось звідси, а тому простих слів про невинність йому було замало. І Еліза поки мусила триматись на відстані задля конспірації.

Лангвідер справді був там. Один. Без слуг, тієї незнайомки чи будь-кого іншого. Він стояв, нахилившись над невисоким столиком, очевидно, власної кованої роботи. Обстановка нагадала Елізі реальну Таємну кімнату. Навпроти стола виднілись дві розкладені горизонтально та паралельно одна до одної дошки. Пригледівшись, вона зрозуміла, що то ряд лавочок. Позаду них розташувалась шафа, приперта до стіни висотою на всю її величину. На її полицях розміщувалась зброя та обладунки. Мечі, ножі, сокири, гачки, гострі піки - таке враження, наче вони потрапили в збройну майстерню. По кутках валялись заіржавілі потерті від часу щити та елементи військового спорядження: два шоломи, чиясь накидка та одинока шкіряна рукавиця, залізні кайдани та взуття - декілька черевиків, порядно знищених міллю.

- Присідайте! - Лангвідер обернувся. На старечому обличчі пробивалась лагідна усмішка.

Довелось підкоритись. Нік поставив каганець на стіл, переживаючи, щоб вогник ненароком не згас. Але підвал і так виявився освітленим. Про це свідчив запалений смолоскип, що держався на палі в протилежному куті від Лангвідера.

- Вибачте, що довелось зустріти вас в такій обстановці, - почав коваль. - Але інформація, що мушу нею поділитись, доволі конфіденційна.

Усі слухали, з нерозумінням втупившись у чоловіка.