6.3

Залізний Чоловічок, або як він сам себе називав - Залізняк, таки не обманув. Він спритно вивів подорожніх з лісу, та так, що вони навіть не встигли зорієнтуватися. Здавалось, ніби та рятівна стежка була там завжди, просто вони її не помічали. А мали б, як висловився Його Недолугість Консорт. 

Вони ж Астаро, древні воїни, і мали б відчувати цю кляту магію, яка точно не була зайвою у цьому світі. Біда була в тому, що вони як звичайні земні люди відмовлялись поки вірити в чудеса.

Господарем Залізняка виявився дуже гостинний чоловік на ім'я Лангвідер. Коли вони з'явились в його оселі, то не став лаяти і проганяти, а навпаки - посадив за стіл і навіть пообіцяв зарадити їхній проблемі.

Втішені Нік та Томас встигли забути про все, коли побачили їжу. Без усякого сорому з'їли вони по дві порції рисової каші, смачно заправленої гострим соусом, і так само опустошили тарілку із запеченою індичкою. Звісно, Елізі теж дісталась її порція, але вона в той момент дивилась на хлопців як на дикунів. Так і хотілось сказати: "Зупиніться, ну ж ви не в себе вдома!"

На тут чудасію також здивовано позирали низькорослі лакеї років 14-15, які принесли гостям по кружечці самчного, і головне, не дуже хмільного пива. Як виявилось, в цих краях такий напій - звична справа, щоправда, для знаті переважно подавали міцний ром, а простолюдини вдовольнялись фруктовим узваром.

Після перекусу, що для подорожніх виявився ситним сніданком, Лангвідер розпорядився нагріти лазню, і сам люб'язно запропонував новий одяг. До Елізи він ставився з особливою теплотою та повагою, і ще сказав, що вона чимось нагадує йому загиблу дочку. Еліза скромно подякувала і згодилась переодягнутись. Спостерігаючи за тим, як на них косо зиркали майже всі, хто тут жив (переважна частина - когорта воїнів, декілька лакеїв та дві жіночки-куховарки), то було правильним рішенням.

Вона відмовилась від сторонньої допомоги, адже здогадалась, що тут жінкам у проходженні вранішнього туалету допомагає прислуга. Отже, вони таки втрапили у давнє королівство, де як вірити історії, у жінок зовсім не було прав, але їх шанували, поважали в ролі господинь та матерів. Що ж, поки що це було плюсом.

Нове вбрання дівчини складалось із світлої сорочки із довгим подолом, рукави якої приємно лягали на шкіру, тоненьких панталонів у формі шортів, які тут очевидно виконували функцію білизни, пояса із вишитим узором і темно-фіолетової накидки, зверху обрамленої хутром. У дзеркалі на Елізу дивилось зовсім інше "я".

- Майже принцеса, - хмикнула про себе. Наостанок вдягла на ноги запропоновані сандалі із низькою підошвою, і вийшла на вулицю. Ще відмітила собі, що коли зображувати панночку весь день і лиш ходити роздавати накази, то таке вбрання цілком підійде. А от в сучасному світі для небезпечної роботи адвоката воно точно буде недоречним.

Поки хлопці, які також отримали подібні комплекти одежі, милися в лазні (кликали й Елізу з собою, та вона відмовилась, посилаючись на сором'язливість), Еліза мала час подумати на самоті. Звичайно, довкола всюди маячила прислуга, а біля кованих химерними узорами воріт струнко стояли охоронці у військовій формі. Сам Лангвідер розпорощався з гостями, дозволивши побути їм в маєтку хоча б до вечора, і зник десь по роботі.

Хоча, Еліза чула, як куховарки говорили, що чоловік щодня проводить у своїй кузні більшу частину дня, стараючись забути про всі невдачі та горе. Особливого прибутку з тих кованих виробів не було, а тому кого не влаштовувала зарплатня чи ще якісь умови, то він міг одразу покинути службу. Але йшли одиниці, а ті, що лишались, були вірні ковалю. І навчались у нього, ставали воїнами. Чомусь усі тут вірили, що настане день, і хитке перемир'я завершиться. Тоді знову треба буде брати на себе оборону рідного краю.

Їх залишили під повним контролем прислуги, та Елізі вдалось швидко з цим розібратись. Достатньо було кількох слів, що їй нічого не потрібно, то від неї й відчепились. Гірше було з хлопцями, які погодились на екскурсію по маєтку.

Хоча, маєтком цю територію важко було назвати. То не було житло ні воєначальника, ні знатної особи, адже Лангвідер був простим ковалем. Зручний, охайний і не дуже просторий дім, приміщення під конюшню, неподалік та його кузня, і ще одне високе скляне загородження, схоже на фортецю, що знаходилось в лівій стороні від дому.

Ця штуковина чимось привабила око Елізи, і вона з цікавості вирішила підійти ближче. А між тим старалась бути обережною, бо у кожному сантиметрі всієї території їй вбачався підступ. А що, коли все це - перевірка? Якщо коваль не пішов на роботу, а десь здалеку спостерігає за ними, за їхньою поведінкою? Щоб чогось не поцупили чи не побились із прислугою... Може, від цього залежить їхнє перебування тут?

На відміну від Ніка і Тома, котрі дуже легко сприйняли все тут як належне, Еліза увімкнула свої "установки" скептика. Не вірила в те, що все може бути настільки райдужно для них. За загальними відомостями із Книги Казок (її, до речі, забрали охоронці при проходженні перевірки на озброєність), Еліза знала, що Лангвідер був колись відомим генералом, і у війні проти Темної Армії постачав Астаро, серед яких були його дочка та зять, обладунками, боєприпасами та зброєю.

Стратегії, військові плани, командування арміями, навчання солдатів - він був істинним знавцем своєї справи. Можливо і не дивно, що досі в його дворі знаходяться довірені військові. Як було сказано в чарівних писаннях, війна проти Октаміона, боротьба за благе діло та щасливе майбутнє, стала сенсом його буття. А ще особливо дорожив він усіма Астаро, які стали йому бойовою сім'єю. А коли Команди Світла не стало, то й слава Лангвідера почала згасати. Мабуть, зараз, коли в країні інші правителі, ніхто й не згадує про відважного генерала.

Та все ж внутрішнє почуття дівчини підказувало їй, що щось не так. Істина про те, що навіть найдобріші люди стають чудовиськами, не дававла спокою. Тільки б їх не запроторили до в'язниці чи ще щось таке... Здогадувалась, що собливого приводу для того, аби стратити людину, у злих чарівників не требувалось. Та в серці десь ще жевріла крихітна надія на те, що їх не обманюють і справді допоможуть дістатись додому.