Оповідка 6. В гостях у Лангвідера (1)

Східний Ліс. Наші дні

Крізь сон до Елізи долинуло якесь шурхотіння та обривистий сміх, що і змусило дівчину прокинутись. І швидко звестись на ноги. По натурі вона ніколи не була лінивим соньком, котрого проблематично зігнати з ліжка. Завжди підривалась за першим звуком будильника, а з часом і виробилась звичка чутливого сну. Зрештою, в ризикованих засідках довго не подрімаєш...

Ось і зараз їй наснився такий бажаний дім, мама, яка щось готувала на кухні... Елізі дуже хотілось затриматись в цих видіннях ще хоч на хвильку, якби не підозрілі звуки.

"Що мені готує цей день?"

Дівчина заплуталась. Дві реальності немов переплелись у свідомості, і важко було сказати, котра з них правдива. Вчорашні блукання серед дерев, знайомство з новими особами, недитячі розмови... Невже то і є та клята дійсність?..

Повернувшись із Медісон до їхнього тимчасового "табору", адвокатша лягла трішки поодаль від усіх, щоб мати змогу ще раз подумати. Хвала Небесам, що чорнявка виявилась розумною і довго вмовляти її вернутись не довелось. Погодьтесь, кому ж захочеться серед темної ночі бродити по зловісному клаптику цього середовища, коли геть не знаєш, що тебе чекає...

От і Еліза не знала. Вона швидко окинула оком навколишню територію, і переконалась в тому, що вони всі знаходяться там, де й учора. Ніяких коловидних порталів, летючих килимів чи страховиськ-мутантів ніде видно не було. Та чи надовго?

У лісі настав ранок. Сонечко виднілось на небосхилі, освітлюючи яскравими промінчиками землю, дерева потроху прокидались від сну, велично розпускаючи свої крони. Ставало щораз світліше, і такий ранок, наповнений свіжістю, можна було б вважати ідеальним для кожного туриста чи подорожуючого. Справді, у запилених і загазованих машинним пальним кварталах міста такого не побачиш. Як оживають зелені легені планети...

Та хіба ця краса може бути доречною, коли ти - безпомічна жертва чужого обману? Вони всі - прибульці з далекої чужини, що загубились серед цих віковічних просторів.

Еліза машинально потягнулась до обшарпаної книги, котру тепер була вимушена всюди носити з собою. Стараючись не розбудити інших, вона нашвидкуруч перегорнула сторінки. В глибині душі надіялась, що цього разу там з'явились нові інструкції. Смішно звучить, та її буття зараз залежало від цих чорнильних каракуль і недолугих текстів з історії величної держави Ельдорадо. Була б вона зараз вдома чи в своїй конторі, то також би посміялась...

Ненависно зміряла поглядом текст того древнього закляття, що змусило її ненадовго повірити в чудеса. Далі - суцільна порожнеча. Чисті білі аркуші і ніякого більше натяку на те все, що відбувається.

"Яка ж дурепа! Так легко повелась"...

Десь неподалік хруснула гілляка, що змусила Елізу здригнутись. Дівчина була не з лякливих, та незрозумілий шурхіт насторожував. Мимоволі глянула на умиротворені сном обличчя темноволосої, Бізнесмена Року та таємничої сирітки. Тихо позаздрила.

"Стоп, а де ж іще двоє?" - почуття небезпеки огортало від голови до ніг. За велінням здорового глузду вона мала б розбудити супутників, і разом з ними далі намагатись знайти вихід. Та, як завжди, вирішила зробити все сама. Не тому, що прагнула отримати першою якісь лаври слави і похвалу за героїзм, а тому, що учора поклялась собі оберігати нових знайомих.

Вбачала винною лиш себе, і не могла дозволити, аби хтось чужий страждав через її помилки. Нехай собі відпочивають і гадають, що вони в епіцентрі привабливої подорожі, яка не становить загрози. Найближчим часом Еліза мала знайти рішення, аби вернутись в Америку.

"Ох, сподіваюсь, на мене не чатує крилатий виродок там, за деревами..." - ступала в гущавину обережними кроками.

Здивувалась. Вони стояли собі неподалік будиночка. Розгнівалась. Звісно, шелест і шурхіт - то їхніх рук справа... От тільки що надумали ці голови, з яких мабуть, ще не вивітрився хміль? Нащо покинули дружню ватагу? Налякати хотіли чи що?

Юний бунтівник та Містер Веселун стояли поряд, жваво про щось перешіптуючись між собою. Видно було, що серця переповнювала радість. Принаймні, з уст Ніка не сходила ідіотська усмішка, а Кларк вправно жестикулював руками, наче щось доводячи.

- Привіт юним розвідникам! - Еліза порушила ідилію, на що дві пари переляканих очей незрозуміло витріщились. "Цікава" розмова враз припинилась.

- Я так розумію, вчорашній азарт не пропав, так, ігромани? Ви нащо розгулюєте тут самі?

Очі якнайкраще виражали її невдоволення. Ці хлопці поводились геть як діти. Зовсім головою не думають! В них же по суті - стресова ситуація, яка чітко змушувала всіх триматись разом, а ці вирішили, що найрозумніші...

- Ти чула щось про поклик природи? - Томас вирішив узяти слово і видав перший аргумент, на що Нік дивакувато хмикнув. - Ну от, можеш вважати, що ми вивчаємо місцевість.

Той хлопчина, з якого вчора дружно кепкували, дивився з викликом на молоду зазнайку, котра, як він вважав, підлаштувала цю "чудову" екскурсію. В нього було багато красивих слівців про запас, якими міг сипати хоч весь день, та розумів, що не та ситуація. Не час було винити когось...

- І як? Вихід знайшли, чи ми тепер будемо прив'язані до того будиночка?

- Та це ти нам скажи, - обізвався Нік, що вирішив поводитись сміливіше. Внутрішня гордість вчувалась в кожній емоції, довів же до сліз бідолашну Медісон. - І зроби ласку, не підкрадайся так зі спини більше. Повір, я чудово знаю, як відправляти в нокаут.

- Серйозно? - недовірливо поцікавилась, нервово піднявши куточки губ. - А що, страшно? Думала, ви не з тих полохливих зайців...

- Щоб ти знала, хоробрість - моє друге ім'я! - гордовито мовив Том. Запримітив, що починає сердитись на кожне слово юристки. Здається, таких він не переносить. - І взагалі... Ти часом не багато на себе береш? Ходиш тут як павич, командуєш... Нащо?

- Бо, йолопи, я хочу додому! - Еліза постаралась найбільш чітко донести до них свої думки. - І знаєте, якби була можливість не вести тут пусті теревені, я б і не подивилась в ваш бік... Знати б тільки, де вихід...