5.4

Час минав. Не знати, чи то була ніч, чи день, та три юні полонянки все ще знаходились в темниці. Вони віддали перевагу мовчати, зайнявши свої однакові пози. Кожна поринула в свої думки. Цікаво, чи прийдуть ще вартові? Хоч би попити щось принесли... Та з іншого боку - нащо? Вони ж і так йдуть на забій...

Було б добре, якби про них забули. 

Глорія ні на мить не полишала думки про те, щоб якось вирватись звідси. Стало цікаво, може, її сестри здались лише тому, що втратили власну магію завдяки цим спеціальним оковам? По суті, вони безсилі, та Глорію це не спиняло.

Недарма ж, коли зайшла мова про цінності життя, то вона сказала, що завжди її хвилювала свобода. Навіть не задумуючись, обрала. Свобода не лише фізична, а й духовна. Щоб вміти самій приймати рішення і не бути залежною від чиєїсь думки. Хотілось самій вибирати свій шлях, чим Фея Весни віднедавна займалась.

Хельга висловилась, що хотіла б досягти влади. Покидаючи дім матері, вона мріяла бути схожою на Карну. Щоб її боялись, поважали і цінували. За її словами, якщо не бути десь при верхівці, то коли почнеться хаос, сильні світу цього просто затопчуть тебе як особистість. Доречна думка. Сумно було про це роздумувати. Відьми висловлювались наче востаннє. 

Вони наче сповідались одна одній тим, чого не встигли досягти.

- Кохання, довіра, взаємні почуття і щирість, - відповіла на те все Мелінда. Поки любов була для неї основою життя. Хотілось бути коханою поруч зі спадкоємцем королівського трону Аурадону. Хлопця юна чарівниця помітила вже давно. - Думаю, влада не менш важлива, та саме любов є рушійною силою в світі, - говорила вона. - Коли в тебе немає цього почуття, то можна вважати, що ти - просто бездушна лялька. І всі, кому не лінь, будуть смикати за ниточки...

"Ох, невже в нас немає того шансу? Щоб змінитись. Реалізувати задумане і досягти вершин", - думки танцювали в голівці Глорії шалений танець, а якийсь дивний шепіт наче вторував їм.

Глорія вмить насторожилась. За цей час вона і раніше чула ці майже невловимі булькотіння і схлипування, та не надавала значення. Вони ж заручниці. Від недостачі кисню та голодування в свідомості може з'явитись будь-яка картина... Та той шепіт, схожий на легеньке віяння вітерця, ставав все потужнішим і настрирливішим.

- Що це? Ви чуєте його? - зважилась запитати в сестер. Зараз вони, мабуть, посміються з неї, і тихо радітимуть ще одній похибці.

- А, це знову Флоріан... - якось байдуже озвалась Хельга, навіть не розплющуючи очей. - Думає, що мирними сновидіннями заспокоїть нас...

- Хто він?

- Доречніше було б спитати, ким він був, - з почуттям явної переваги промовила Мел. - Давай, сестричко, потіш і Глорію своєю байкою...

Тепер Глорія геть заплуталась. Отже, вони обидві, як завжди знають більше, і нікого цей шепіт не насторожив. Зараз виглядало так, наче вони тут не одні. Наче є ще хтось, що хоче їм щось сказати. Хоча, можливо це все - дурні жарти вартових або управителя темниці, аби їх налякати...

- Він спілкувався зі мною, - Хельга зробила вигляд, наче щось згадує. - То душа якогось мага, що приречена навічно блукати цією фортецею і підбадьрювати в'язнів. Наскільки я зрозуміла, він теж перебував тут, а потім мучителі повели його на страту...

Глорія ще раз озирнулась по сторонах, немовби шукаючи підтвердження слів Хельги. І тоді вона зрозуміла... Дякувати Астарті! То була саме та підказка, яку вона шукала...

- Хіба відьми помирають спокійно? Невже ви про це не чули? Це ж і є наш шанс!

- Точно! - раптом оживилась Мелінда. - І як я до цього не додумалась? А ти, Хельго? Ти ж у нас спец по магічних законах... Карна ж розповідала, чому подібних нам завжди піддають вогню. Не ешафоту, не звірському четвертуванню, не усіченню голови...

Чорнявка зрозуміла, до чого хилить Глорія. І хоч як не хотілось з нею погоджуватись, та потрібно було вибиратись звідси.

- Люди ж нас бояться, - хмикнула Хельга. Думають, що наші душі при смерті не покидають тіл, і вважають, що відьмак може переродитись заново. А куди ж піде душа, якщо від тіла лишиться дрібка попелу? Стоп! Тобто, ви думаєте...

Прозріння явилось і третій сестрі. Вона вже була змирилась із тим, що без своїх сил нічого не може, але ж помирати страх як не хотілось... Чомусь думала, що король влаштував їй перевірку, адже про його двозначність і хитромудре мислення ходили легенди. Гадала, коли стоятиме на своєму, то цим зможе вразити його. А тут така нагода...

Річ в тім, що магія будь-якого чаклуна нікуди не зникає з його смертю, як думає переважна більшість людей. Вона повертається у природу і довго блукає навколишнім середовищем, шукаючи своє призначення. Тому зрілі відьмаки і чарівники за життя шукають собі молодих учнів, своїх спадкоємців, аби передати їм вміння перед загибеллю. Можливо, той шепіт - то і є магія Флоріана?

- Давайте перевіримо, - запропонувала Глорія, коли всі зрозуміли, до чого вона хилить. Що, якщо Флоріан перед смертю, не бажаючи зникати безслідно і не бачачи іншого виходу, просто передав свою енергію та імпульси цим стінам?..

Навіть не сперечаючись, сестри довірили спробу Глорії. Вона підвелась, повільно підійшла до кам*яного муру і торкнулась його обидвома руками. Кілька секунд минуло в німому очікуванні, було чутно лише стук серця молодої чарівниці. А потім вона таки відчула той незримий потік енергії. Коли жили наповнились такою жаданою силою, то залізні кайданки вмить спали на землю. Усе, вона повернула собі своє!

Хельга та Мел готові були стрибати від щастя, угледівши це. Та Глорія і собі трішки усміхнувшись, строго приклала палець до вуст.

- Тихіше! А що, як вони десь тут, і нас почують? - натякнула на злобних стражів, звільняючи від оков обох чарівниць.

- Вони поплатяться за це! - очі в Хельги блимнули недобрим вогником, коли вона знову відчула в собі ту могутність, що робила її не схожою на людей.

Вищі Сили сьогодні вирішили надати їм урок.