5.3

Магія юної чарівниці Глорії розвивалась з кожним роком. Спочатку дівчина ставилась до цього дару з пересторогою, лякалась своїх дій чи необережного поводження із силами. Бо були в її житті від самого народження вищі особи, котрі хотіли зробити її сильною зброєю проти людства, щоб навести лад у країні Ельдорадо.

З шести років її навчали різним закляттям, зіллеварінню, трансфігурації, левітації, і всіляким іншим магічним умінням... Гартували в бойовому мистецтві і все ніби робилось з одною метою: щоб вона стала сильнішою. Та Глорія ненавиділа таке життя, свою виховательку і тих її підлабузників-воїнів, яких у Царстві було повно. Чому? Бо там не було елементарного: любові, світлих відчуттів, розуміння, душевного тепла і дружби. Усе засноване на покірності, чітких законах, написаних Повелителькою, і дурнуватих стандартах ідеального воїнства.

Глорія знала завжди, що десь глибоко у її підсвідомості ховається темний дар, успадкований від рідної матері. На нього покладали надію все Снігове Царство і бездушна Королева, яка чи не щохвилини запевняла Глорію, що тільки в цьому є її призначення. Рано чи пізно вона мусить прийняти ту Темряву і стати подібною їй. Все велось до того, наче іншого шляху немає, та все ж Глорія знайшла його. Змогла вийти з тіні Королеви і заявити про себе. Завжди вважала себе іншою. Зростала у доброті, милих переконаннях, була великодушною і вірила в те, що здатна змінити, переписати свою історію.

Коли відкрила для себе ту таємницю, яка здавалось, була навічно і надійно захована у Кімнаті Спогадів крижаного палацу, і взнала, хто є її матір'ю, то поспішила звільнитись з кайданів.

Після епічної зустрічі Глорія поклялась собі ніколи не використовувати той темний дар і на противагу родичам залишитись світлою чарівницею. Не треба їй таких привілеїв, надивилась вже на безчинства Сніжниці... Та й Карна геть не була тим ідеалом, який дівчина хотіла б спостерігати. Слова свого Глорія дотримала: в той же день вирушила в зворотному напрямку від провінції Абнерос. Була б рада ніколи туди не повертатись.

Стала подорожувати і затримувалась в різних містах, подовгу спілкуючись з людьми. Понад все хотіла дружити з тими, в кого не було захисту, бо всюди панували як не жорстокі правителі, то відьми і чорнокнижники, які не давали спокійно жити простому народу. Знала Глорія, що ніколи не буде схожою на них, по її жилах розтікається магічний імпульс, і вона може те, що подекуди не підвладне нещасним жителям її країни. То чому б не викристовувати свої сили на благо іншим?

Чарівниця стала допомагати бідним і нужденним, прикриваючись званням цілительки. Готувала різні мазі, відвари із трав, шептала заклинання, дарувала обереги, інколи боролась із стихійними лихами... Жителі були вдячні, приносили їй щось взамін, та їй досить було доброго слова. І часом згадуючи Матір Півдня, Глорія була їй вдячна. За те, що має таку можливість творити добро. Якби залишилась там, то мабуть, Карна змогла б схилити її до чорної магії. Нічого хорошого там її б не чекало.

Отак Глорія і прибула в Коралове місто, яке тепер перебувало в повній абсолютній владі Моргана. Давно знала, ким є її батько, і що по праву вона мала б зараз сидіти в палаці, вести нудне придворне життя. Та вона - не принцеса, і мабуть, ніколи нею не буде. Не для неї таке життя. Хотілось завжди бути вільною, без тих всяких титулів і привілеїв. Ці всі королівські обіди, прийоми, бали, наради, улесливі світські розмови, чимало прислуги та розкіш у всьому безумовно зобов'язували до чітких рамок і пристойної поведінки.

 А в Сніговому Царстві Глорія на те все надивилась. Без сумнівів, в такому житті є свої плюси і навіть вагомі, але то вже як кому подобається.

Чому саме це місто обрала Фея Весни?

Гарне звання для такої ніжної панночки як Глорія. Сподобалось ім'я їй своєю простотою, і завжди згадувала того малого кудрявого хлопчика, якому допомагала з пораненням ніжки. Він так назвав її вперше. Згодом вирішила, що так і буде себе величати.

А місто манило її своєю невідомістю, пишністю, устроєм і стилем життя. Чи були думки навідатись до короля Візаріо? Ні. Не було сенсу. Достатньо візиту до матері. Без сумніву, король також подумав би, що вона з'явилась, аби щось від нього вимагати. А їй потрібні були лише батьки, ніжні, люблячі, які можуть і навчити, і виховати, а не ось ті люди, котрі ганяючись за владою, втратили всі останки людяності. Не сумнівалась, що король такий же: владний, холодний і безсердечний.

Тепер вони їй огидні і бачити їх було без потреби...

Молода цілителька довірилась людям, не відаючи, що через них потрапить у велику халепу. Хотіла і тут займатись тим, що й завжди, але її настигли тутешні жорстокі закони. Взяла й повірила приємному вусатому чоловіку у військовій формі, який прийшов до неї, щоб просити про помилування для недужої дружини. Подумала ще, що то - один із воїнів, і повелась на майстерно відіграну виставу.

Послідувала за ним нібито до його обійстя, та коли прийшли до мурів чийогось замку, на неї вже чекали вартові короля. Без зайвих слів вони закували її в кайдани і зав'язавши на очах пов'язку, змушували кудись іти.

- Ну давай! Уперед, брудна відьмо! - десь поруч пролунав голос того самого чолов'яги. Почувся звук батога.

Худеньке тільце дівчини здригнулось від нестерпного болю, та її схлипування нікого не вражали. Раптові мучителі штовхали її кудись, у тривожну невідомість, не даючи навіть і слова промовити. За кого ж вони її прийняли? 

"Не прив'язуйся! Не довіряй! Люди - то сама підступність!", - у свідомості раптом виринали слова Сніжниці, на які вона колись не хотіла реагувати. І тут Королева виявилась права: не всі люди бувають друзями...

* * *

Почувся жалюгідний скрип, від якого на душі ставало моторошно. Нещасну полонянку кинули кудись. Наче тварину, запхнули в клітку. Глорія впала на коліна. Несамовитий фізичний біль пройняв її тіло. Кілька секунд потребувалось, щоб отямитись, а потім здерти ту осоружну пов'язку, що одразу сповзла на шию.