4.5

Прийшовши до тями, Еліза Рассел з подивом відмітила, що лежить на холодній сирій землі посеред якогось клаптика навколишнього середовища. Дівчина підвела голову і постаралась сісти, проте нормально їй це не вдалось. В голові одразу почали бахкати якісь звуки, а очі сліпило денне світло.

- Що зі мною таке? - єдина перша думка увірвалась у свідомість.

Трохи переборовши внутрішній стан, вона здивовано почала роздивлятись і себе, і все навкруги. А там була справжня природа, таке життєдайне свіже повітря, і раз у раз, наче чергуючись послідовністю, виринали стовбури дерев. Їхні величні, наповнені зеленими листочками, крони підіймались знизу до верху, похитуючись від легенького вітерця.

"Що це? Сосни, ялини? Може, дуби, чи що там ще росте в лісах?" - з породами дерев і рослин в Елізи було туго. Майже ніколи таким не цікавилась, та й на природі давно не була. Все кружляла маршрутом "дім-контора-вулиці", і майже не покидала межі міста.

Далі вона оглянула свій зовнішній вигляд. Це було жахливо. Чорний елегантний піджак, який зранку одягала на роботу, був весь потріпаний і в грязюці. На блузці в області живота виднілась досить таки велика сіра пляма, а кольорова спідниця перетворилась у хаотичні складки, що теж були забруднені невідомо чим і вже майже не прикривали її нижню частину тіла.

Вдяглась вона, схоже, не для того випадку, та й зрозуміла, що встати на ноги буде таки проблематично.

"От що я забула у цьому убогому куточку природи? Яким вітром мене сюди занесло?" - щиро дивувалась.

Далі вона помітила зовсім поруч якусь книгу і ледве дотягнулась до неї рукою, разом з тим оцінюючи манікюр. Доглянутими її нігті вже не можна було назвати, від бежевого відтінку лаку і сліду не залишилось. Виглядало так, наче вона власноручно рила глину, подібно кротам.

- Та щоб тебе! - хотіла вилаятись, коли відкрила книгу і зрозуміла, що в ній.

Так, стоп! Вона ж зараз має бути в своїй конторі. Правильно, зранку якраз для цього і виряджалась. А далі? Комп'ютер, фотографії, слова прибульця, заклинання - усе наче перемішалось у спогадах... О, ні! 

Елізі раптом сяйнула думка, і вона заплющила очі, сподіваючись, що може повернути все назад.

- Благаю, зробіть так, щоб це був сон! - із завмиранням серця прошепотіла невідомо кому і відкрила очі. Проте дива не сталося: дівчина і далі знаходилась там, де і була. 

Від усвідомлення того, що навкруги була та сама картина, яку Еліза викликала в спогадах, аби створити довбаний портал, хотілось дико закричати. Невже це правда???

Ні, ні, ні!.. Отже, Ельдорадо - чарівна країна поза межами реального простору... Це найжахливіше на даний момент, що могло із нею трапитись.

Еліза розуміла, наскільки вона зараз безсила, і на очах забриніли сльози. У розпачі перегорнула книгу, що досі тримала в руках, на останню сторінку і не помилилась. Там Консорт уже за звичкою лишив для неї повідомлення.

- Ну ти ж пообіцяв! Я вірила тобі! - думки рвались на волю самі, поки Еліза перечитувала текст. Там зазначалось, що її подорож лише починається, і створення порталу - точно не кінець. Також древній воїн згадав про те, що Еліза - основна частина майбутньої команди, і саме вона має допомогти іншим прийняти свою сутність. І ще - вона повинна стати шостим воїном Астаро.

"Та він вже геть довбанувся! Як він собі це уявляє?"

- То ти, виходить, подорожуєш? - із глибини лісу почувся жіночий голос.

- ...не бійся, зараз ми виберемось... - вторував комусь чоловічий тембр.

Еліза здригнулась і насторожилась. Це справді було, чи їй уже починає причуватись?  "Не здивуюсь, якщо в мене справді дах поїхав", - крутилось в думках.

Та через кілька хвилин шелест між кущами став більш уловимим, і на тій галявині постало двоє. Еліза поспішно лягла далі на землю, відсунувши осоружну книгу подалі від себе, щоб не викликати підозр.

- Оце так! А ти чого тут розляглась? - здивовано витріщився доволі молодий юнак. Він був високим, широкоплечим, спортивної статури. Одягнений був в футболку з якимось геометричним рисунком і брюки нестандартного пошиття, що дуже кидалось в очі. А обличчя... Сірі очі, коротка стрижка, смуглий колір шкіри нагадували Елізі...

"Фотографія! Це він! Один з них"...

- Я? Не пам'ятаю... - мовила Еліза слабким голосом, вирішивши удати із себе жертву. В принципі, судячи з її вигляду, все так і було.

- Тобто як? Ти не знаєш, як тут опинилась? - звернулась до неї супутниця хлопця.

То була дівчина років двадцяти (ну, може, і більше), худорлява, невисокого зросту. На ній красувався сірий спортивний костюм і білі кросівки відомого бренду, що було нетипово для дівчат її статури. Еліза могла б сказати, що вона більше підходить для образу співачки чи танцівниці, а от грубий фізичний спорт - точно не для неї.

У відповідь на питання Еліза похитала головою. З виразом шоку оглядала ту дівчину. Коротка стрижка, в якій спереду виднілось пасмо, пофарбоване в рожевий колір, якийсь сумний незрозумілий погляд, обличчя, тонка лінія губ - це точно була вона. Та із Інтернату.

Виходить, вона теж особлива... Цікаво, чи відомо їм двом про все, що тут відбувається?

- Що? - незнайомка помітила той погляд і почала розглядати себе.  - Зі мною щось не так?

- Та ні, - зітхнула Рассел.  - Просто дивно все це. А ви знаєте, де ми?

- Треба ж таке! - ще більше здивувався хлопець.  - Це ми у тебе хотіли запитати!

- Та годі тобі балакати! Я теж тебе помітила не в найкращому стані! - зробила та дівчина йому зауваження.  - Бачиш же, що їй погано? Може, допомогти тобі підвестися?

- Так, бо щось ноги мене сьогодні не слухаються, - слабо усміхнулась Еліза. Вона розуміла, що треба було вибиратись, і якщо вже зустріла їх, то повинні наче триматись разом.

Під суворим поглядом незнайомки молодик все ж наблизився, і допоміг Елізі стати на ноги. Вона сяк-так обтрусила з себе пил та грязюку і несміливо поправила спідницю, слідкуючи за хлопцем. Супутниця теж підійшла до неї, і бачачи, що вона точно не в стані нормально пересуватись, взяла її за руку. Хлопця спонукала до того ж самого.