4.3

Еліза не спала. Уже не знати скільки часу вона крутилась у своїй постелі туди-сюди. Чудернацькі думки лізли в голову, і їм просто не було кінця-краю. Як їй вчинити тепер? Ця розмова з фантомом, дивний предмет, стара брошка... Це наче якісь інші реалії.

Найгіршим було те, що вона не могла розповісти хоч кому-небудь про цю ситуацію. Сестра Лівві посміялася б, а мама, напевно, порадила б піти до психолога. З довіреного кола людей залишався ще Джек, успішний стажер і хороший співрозмовник, але вплутувати його у свої проблеми адвокатша не хотіла.

Сьогодні відбувся той суд, до якого Еліза так ретельно готувалася, і вона блискуче впоралась з випробуванням. Як і підозрювала, її підзахисний виявився замішаним у злочині, хоча він і не був прямим виконавцем. Дівчина просто довела свою точку зору, і тепер його чекає покарання. Та байдуже. Хлопцеві треба було думати трохи раніше і головою, а не чимось іншим. Важливо не це, а те, що вона сама опинилась перед вибором.

Повірити Консорту - означає повірити в його казки, у те, що все можливо (але ж в реальному світі так не буває?), а не піддатися - це ще гірше, бо тоді вона точно зійде з розуму...

Не витримавши, дівчина підвелась з ліжка. Глянула на екран свого смартфону. Десять хвилин по півночі... Вона просто мусить перевірити.

Увімкнувши настільну лампу, що стояла на її робочому столі, Еліза взяла звідти одну із книг, а також - цю розмальовану посудину. Сяк-так вона начепила свій нічний халат, і стараючись не створювати зайвого шуму, вийшла у коридор. Вже знала, яких дій вимагає від неї древній воїн, тож лишалось питання - де?

У вітальні? Та ні, бо це - відкрита зона, ще бракувало, щоб мама побачила всі ті штучки. У коридорі? Ні, темно і замало місця. У власній кімнаті чомусь було боязко.

А якщо потім до неї уві сні будуть приходити ще гірші жахіття, ніж отой довбанутий?..

"О, та в нас ще є комірчина, де зберігаються запаси продуктів. Точно, там ще якісь настільні карти висіли (Лівві у школі обожнювала предмет географії)..." - пригадала.

Недовго думаючи, Еліза направилась по сходах на нижній поверх, де відчинила єдині бокові двері з лівої сторони. Світло від електронного ліхтарика, що був на телефоні дівчини, трохи додавало сміливості. Та все ж... Було лячно. Тільки уявіть собі картину: ніч, темний будинок, напівоголена постать із книгою під пахвою, і посеред тиші - незрозуміле шурхотіння... 

Звичний сценарій для фільму жахів.

"Елізо, ну чого ти переживаєш? Це ж твій власний дім..." - десь в куточку підбадьорював внутрішній голос. Скільки разів вона ганялась за підозрюваними серед темних провулків рідного міста, і не було страху, навпаки - панував екстрим...

Стало легше, коли навколо проясніло. Еліза ввімкнула маленьку електричну лампочку, що слугувала єдиним освітленням приміщення. Сподівалась, що сусіди не помітять цього світла в маленькому віконечку. Та й нащо їй зайві питання завтра?

Тут було трішки прохолодно і незатишно. На полицях, що тримали на собі купу консервацій (тут навіть були деякі власного виробництва Елізи), виднівся пил. Підлога була неприбраною, а з вікна пробивалась темрява. Ні місяця тобі, ні зоряного неба...

"Цікаво, а як там Лівві гуляє зі своїми друзями?"

Сестра-непосида "втекла" з-під старшого контролю ще після вечері на якусь імпровізовану вечірку, і ще досі не повернулась. Вікторія не була у захваті від такої поведінки молодшої дочки, та Еліза заспокоювала її, мовляв, само пройде. Вона і сама кілька років тому полюбляла гучні забави і прогулянки в ризикованих місцях, та тепер це вже минуло.

На невеличкому столику, що стояв у кутку, було повно усякого непотрібного дріб'язку. Здається, то кухонні приладдя, які мама колись принесла сюди. І питання: для чого, якщо вони вже старі і втратили всякий сенс на існування? Невже не можна було просто викинути?

Але ні, старші люди, вони ж такі, і це зараз називається: "Не чіпай, може колись в пригоді стане!"...

Подібних речей, як от їхніх дитячих іграшок, книжок, старого одягу  і горищі так само навалом. Там Еліза і відшукала цю книгу вчора. Тепер дівчина, трішки розсунувши той мотлох, поставила її на стіл і з недовірою відкрила на тій самій сторінці.

Книга виглядала старовинною, з пожовтілими від часу сторінками, у твердій палітурці темно-коричневого кольору. Обкладинка була пустою, без ілюстрації, і на ній не було зазначено назви. Здалеку річ нагадувала товстий звичайний блокнот. Відсутність будь-яких малюнків і всередині, серед розповідей, ще в дитинстві засмучувала Елізу.

Тепер же їй було аболютно байдуже.

Єдине, що здивувало, коли вона наново переглянула весь її вміст, то це - абсолютно новий текст на передостанній сторінці. Наскільки Еліза пам'ятала, останньою розповіддю у книзі була історія великої битви між силами Світла та Темряви, а далі - лиш порожнеча.

Отже, Консорт Олестар не збрехав, коли казав про інструкції. Якимось чином вони з'явились тепер тут і були призначені саме для неї. Чим же вона така особлива? Звичайна, нічим не примітна дівчина, адвокатша, зі своїми принципами та ідеологією... Таких у Каліфорнії сотні, та сніжник завітав саме до неї. 

Звісно, що дівчина не повірила у його твердження щодо Дитини Справжньої Любові...

"Так-так, зосередься! Що ж там пише?.."

Цей текст адвокатша прочитала ще вчора, і він не йшов їй з думок. "Обряд пошуку невідомих" - так називалось те, що вона збиралась робити. Було написано, що для того, аби все вийшло, потрібна прозора чиста вода, ритуальний посуд (який Олестар їй і залишив), будь-яка річ зниклого і заклинання. Без підкріплення словами обряд неможливий...

Оскільки передбачались пошуки по цілій країні, а не лише одній місцевості, то потрібна була карта. Тут, у комірчині, якраз і знаходилась стара потріпана карта всього материка, що була загорнута в рулон. Розгорнувши і розстеливши її на поверхні стола так, щоб було хоч щось видно, Еліза взялась читати далі.