1.4

Ранок застав Моргана з тривожним неспокоєм. Поцілував ще сплячу дорогоцінну Теодору, роздав вказівки покоївкам та вихователькам, і вирушив на службу. Сподівався на звичайний день, наповнений суєтами, прийомами, нарадами та державними справами.

Але в палаці застав переполох. Страшна звістка неминуче передавалась з уст в уста. Країна лишилась без правителя. Замок огорнули темні хмари скорботи. Окровавлене посиніле тіло Рейнольда знайшли слуги. Перед очима поставала картина жорстокого вбивства.

І Моргану як майже найближчій особі доручили розслідувати цю справу і покарати винних.

"Коли? Хто? Навіщо?" - тисячі питань не готові були вирватись назовні. Жахливо. А ще вчора вони спокійно говорили, старий віддавав розпорядження по підготовці до весілля... Радий був.

Хто ж посмів? Шпигун із далеких сусідніх країв? Навряд. Ельдорадо зараз не загрожувала ніяка зовнішня небезпека. Війни не планувалось, про перевороти чи повстання чутно не було... Хто іще? Владолюбні васали, заздрісні графи чи магічний народ... Ні. Мотив, можливо й був - престол, але шансів дібратись у палац без відома радника - нуль.

До полудня проводились допити. Один за одним у нарадчу навідувались усі мешканці палацу. Сумно, бо вони нічого не знали. Хтось спокійно куняв, а якщо й ні, то зайнятий своїм, нічого підозрілого не помічав.

Найтяжче велось охоронцям. Ніяк не йшло до розуму, щоб двоє дужих хлопців зморив такий безпробудний сон, що посміли прогавити зловмисника. Став вважати, що точно щось приховують. Та вони клялись і божились, що невинні. Мусив відіслати подалі.

Після того, очікуючи на прихід зброєносця, що після вчорашнього показового турніру мав честь заночувати в палаці, Морган мав змогу передихнути. Але не схотів. Узявся досліджувати знаряддя убивства. Кинджал із бронзовою рукояттю та витіюватим візерунком на ній. 

Удома радник сам тримав подалі від посторонніх схожий, але його був набагато страшніший. Темний. Єдина річ, що лишилась від Лиходія. А цей належав принцесі. Спадкоємиці. Точно знав, бо Айсель постійно носила його з собою. Подарунок батька завжди ховала за поясом воїнських лат.

Здригнувся від однієї здогадки. Білявка не могла. У неї і так все є: трон, влада, повага. З Рейнольдом завжди була в хороших відносинах.

- Здогадався? - двері безцеремонно відчинились і в кімнату увірвалась темна згорблена постать. Наче вихор промайнула і зупинилась біля столу, де Морган розглядав кинджал. У руки не брав. Лячно...

- А ти хто? - здригнувся. Відьма застала його несподівано. - Як смієш прийти без запрошення?

- Ну-ну, любчику, не треба так різко, - єхидно посміхнулась. Свого обличчя показувати не побажала. - Я ж дпомогти прийшла.

- Обійдусь. Взагалі, я чекав іншого...

Звісно ж, морган здогадався, хто перед ним. Не бачив її ні разу. Але стільки чув від Карни... І був певен, що нічого хорошого від неї чекати не варто. За правилами розслідування має проводити придворний волхв чи фея, якщо такі є. Вважалось, це прискорює хід справи. Власне, зранку Морган був би й радий такій допомозі, та зараз...

- Маг Айдар тимчасово недієздатний, якщо ти про нього. На заміні я, - спокійно констатувала. На мить радника кинуло в жар. Що вона могла зробити із вірним слугою Рейнольда, тим більше - світлим чарівником? Невже убила?

- Та не хвилюйся, - наче наскрізь дивилась і вгадувала думки. - Я нікому не скажу.

- І що це змінить? Не розумію, як вона могла... - охопив розпач. Він до Рейнольда відносився з повагою. Завжди, від знайомства ще. Та й як інакше можна відноситись до людини, котра дала тобі все?

Король забезпечив роботою, наділив маєтком, зробив своїми очами й вухами... Чоловік навіть ніколи не посмів би подумати, що його можна усунути.

А Карна... Це ж як треба було ненавидіти рідного батька, аби піти на таке??? Він нею захоплювався. Співчував, давав поради. Любив наче...

Пригадалась одна з ночей в палаці. Тоді він ще вивчав свої обов'язки, і саме тоді в темних коридорах всерйоз зацікавився меншою королівною. Вона виглядала стурбованою, нещасною, самотньою... Все просила, аби не розповідав про нічні візити до Матері Півдня.

Тепер вона отак вирішила відплатити...

- Спитай сам. Я теж не очікувала.

- Ага, взяв я і повірив! - міг подивуватись лицемірності й нахабству. У цих звихнутих на всю голову магічних істот явно немає почуття міри. - Це ж Ви нашептали! З королем давно ворогуєте, правда? І вирішили чужими руками помсту звершити? І як, задоволені?

- Ну... - підперла підборіддя, вдаючи задумливість. - Цьому стариганові давно пора до предків, тож так значно краще.

Іншого й не сподівався. То вона... Магія взяла контроль над його принцесою. І що тепер? Як зможе винести їй вирок?

- Не переймайся. Послухай, ти знаєш, що робити. Відповідь готова, тільки чи наважишся ти її озвучити?

- Це несправедливо. Так, Айсель мені не зовсім до вподоби, але ж вона - принцеса, а я хто? Чужинець.

Приміщення заполонив голосний регіт. Зухвалий, іронічний. Гостро відбивався у вухах.

- Ой, не сміши! Ти ще покажеш себе! Ось, тримай!

На долоні Моргана вмить з'явилась коштовна прикраса. Маленька срібляста сережка.

- Це подарунок. Ти знаєш, що робити, Візаріо. Карна вибрала шлях. Не підведи!

Глибоко вдихнув. Хотів заперечити, та відьми вже не було. Розсіялась в повітрі густим туманом.

... Крок вперед, крок назад. Скинув камзол, бо стало несамовито гаряче. Думав, зважував усе. Готувався. А час спливав.

Отямився лиш, коли Айсель ніяково постукала. Фрейліни лишились за дверима. Її було не впізнати. Вся свильована, руки тремтіли, очі налиті слізьми... Примчалась із розтріпаним волоссям і у білій нічній сорочці (мабуть, ще навіть не встигла переодягнутись).

- Бачу, Вам уже повідомили, що сталось... Прийміть мої співчуття, принцесо! - почав Візаріо, стараючись приховати хвилювання в голосі.