Оповідка 1. Чарівне королівство (1)

Карну запросив у танок якийсь васал. Зберігаючи правила пристойності, вона теж кружляла серед інших пар. Дуже хотіла піти і зачинитись у себе, аби її не турбували. Справді набридло. Та якщо послухати голос розуму, то так вона лиш залишить Айсель більше переваг.

"Нас двоє, якщо вже батько розучився рахувати. А я не дозволю, аби про мене забули ще й дворяни", - погляд молодиці перетнувся із прискіпливим взором сестри.

Айсель, окрім усього, була ще й відмінною танцівницею. Та настрій якось різко змінився. Бо мало все бути ідеально. Ніщо не мало затьмарити її пишне свято. А тут людям дали привід, аби попліткувати. Слідкувала за темноволосою маківкою, намагаючись відігнати дурні думки. Щось нашіптувало їй, що винна, як завжди, Карна.

Воно наче й логічно, якщо взяти до уваги, що сестрами вони звались лиш умовно. У молодшої до старшої поваги було нуль: ні привітань, ні ласкавих поглядів, ні підтримки... Жодна розмова не обходилась без глузливих і трохи дитячих докорів Карни. Та Айсель якось це до уваги не брала. Думала, подорослішає, та й переросте свої дурниці. Віддано любила і батька, і сестру. Була справедивою та розумною, а тому здогадувалась, що від Карни можна очікувати будь-якого сюрпризу.

Та цей так званий сюрприз з'явився пізніше, і ніякого зв'язку з ним молодша принцеса не мала.

День хилився до вечора. Запаморочливі веселі танці наче скінчились, і тепер запрошені добродії бувально "змітали" остатки із бенкетних столів. Захмелілі графи один за одним виголошували тости і піднімали келихи за здоров'я Айсель та короля. Принцеса вже виглядала трішки виснаженою, але поки ніхто нікуди розходитись не збирався.

Загальний гомін відволік гуркіт, і в залу в прямому сенсі увірвався чужинець.

- Пробачте, що відволікаю... - голосно заявив, роззираючись довкола. Наміри в чолов'яги вочевидь, були серйозні. З його високого розміреного тону стало зрозуміло, що вибачатись він не буде. Лакеї стурбовано кинулись зачиняти двері, а охорона зреагувала моментально. Четверо вусатих солідних військових враз опинились біля сміливця.

- Та це невігластво просто! - Айсель миттю підвелась зі свого місця. Розлючення на її обличчі набувало красномовних барв.  - Скажіть, будь ласка, це в нас палац чи прохідний двір? Як Ви взагалі сюди потрапили?

- Просто увійшов, - наче ні в чому не бувало поділився прибулець. Його безпечності можна було б позаздрити. Глузливий шепіт серед придворних дам таки трохи заважав. А обговорювався якраз дивний вигляд незапрошеного гостя.

Темний капелюх, незвичайний плащ із рукавами (чи то пак, піджак) ексцентричного малинового забарвлення, масивні чоботи з холявами до литок... Трішки повнуватого широкоплечого чоловічка одразу записали до робітників чи котроїсь групи слуг, бо точно знали, що знатні персони так не нагліють, і вже тим більше, не носять такі речі.

Карна теж була здивована. Зачудовано вдивлялась вона в поросле щетиною обличчя та голубуваті очі, що зараз бігали туди-сюди, так само вивчаючи присутніх.
- Тоді так само просто прошу Вас вийти, ким би ви не були!
- Але ж... Мені сказали, що саме тут можуть допомогти, - діловито поправив він шовкову світлу краватку біля шиї. Виглядав стурбованим і наче теж втомленим.

- Ви ж король, так? - звернувся до старого.  - Хоча, я до останнього не вірив... Скажіть, а це правда, що тут панують феї, ельфи та джини?

Рейнольд попросив жестом Айсель тримати себе в руках. А сам гучно засміявся.

- Сподіваюсь, ти жартуєш! Еге ж, це звісно, правда. І я їхній правитель, якщо ти ще цього не помітив...

Смішок підхопили придворні. Тепер споглядали його постать із цікавістю. Вирішили, що то з'явився хтось із веселунів, аби розважити їх.

- Ну й ну! Ото дивина! Але як би тут не було чудово, я хочу додому!

- Ти смієш нам наказувати? - Айсель відверто чудувалась неповазі.  - Ану вимітайся звідси, обідранцю! Щоб світлі наші очі тебе не бачили! Охороно!

- Шкода. Я ж думав, ви пристойні люди, - темноволосий понурив голову і вже обернувся, аби йти.  - Вже жалію, що довелось мати справу із цим вашим Лиходієм...

- Стояти! Як ти сказав? - брови короля несамовито підскочили вверх. Айсель теж це почула.

- Вічний Лиходій. Я його поборов.

Присутні багатозначно ахнули. Подиву не було меж.

- Тобто як? Він залишив тебе в живих? - в той момент цікавість перемагала все.

- Я виконав його умови. Він загадав загадки, я відповів, та й усе. Ваша тварюка просто помішана на старих міфах та легендах. Потім він сам дозволив мені вбити його...

Тисячі поглядів були даровані незнайомцю. Перешіптування збільшувались. Найближчі міністри не йняли віри. Ну як таке можливо? Молоді освічені юнаки, що хвацько володіли зброєю, гинули паршивою смертю, а тут... Якийсь чужорідний землекоп переміг.

- Чим доведеш? - міністр фінансів узяв слово.

Чоловік наче був готовий до такого і враз витягнув із сумки, що була поясом підперезана на боці, шматок колючої шкурки. Гидливо кинув на землю.

- Ось, це його, - слідом за тим представив волохату кінцівку із шістьма загрозливими пазурями.  - А це одна із його лап.

Король трохи відсахнувся, наче побоявся, що те все раптом оживе. Не міг не повірити, бо точно бачив, як те страхіття виглядає.

- Це все? - обережно поцікавився, на що сміливець кивнув. Та Карна стала вважати інакше, адже помітила, що в нього з-за сумки стирчала ще зброя. Вістря меча чи можливо, кинджала, було химерно розмальоване якимись лініями. Хоча, мабуть, то були всього лиш ножни.

- Радуйтесь, вельможі! У нас з'явився герой! - без роздумів поважно оголосив король.  - Хто ти, відважний?

- Можете звати мене Морганом Візаріо.

- Що ж, ми тебе не забудемо. Наша країна врешті вільна! Обіцяю нагороду по-королівськи!

Правитель щось шепнув слузі, і той поспішив зникнути. Айсель здогадалась, що зараз батько скоріш за все відкупиться скринею золотих, і питання вирішиться. Хоча, їм це тільки на руку. Зайвий раз напружуватись не доведеться.