Пролог

Землі Ельдорадо, 1950-ті роки

​​В ошатному королівському палаці було людно.

Центральна зала, наповнена гучними голосами, видавалась напрочуд розкішною. Усе - від склепінчастих арок, громіздких вікон із рисунками вітражів, куполоподібної стелі та підлоги, викладеної дрібненькими червонуватими плиточками, - блищало неабиякою величчю. Графи, васали, деякі із членів правління, вельможні принци (звісно, не без своїх дам серця) були покликані на велику подію. Усім кортіло поглянути на спадкоємицю.

- Вельмишановні пані й панове, зустрічайте! Айсель, принцеса Центуріону і всієї держави Ельдорадо! - оголосив розпорядник, що стояв поблизу королівського трону.

Вартові відчинили обидві стулки масивних дерев'яних дверей, і звідти в залі з'явилась дівчина. Старша дочка короля Рейнольда. Худенька статура, біляві локони, розпущені по плечах, миловидне личко та достатня кількість прикрас на шиї та руках, робили її схожою на підлітка. І не скажеш, що вже саме сьогодні вона переступила межу повноліття. Зацікавлені погляди були прикуті до цієї ідеальної високої постави, ще чиїсь - до пишних форм. Жіноцтво, як завжди, шепотілось про красу кремової сукні з віялоподібними рукавами та вишитим узорами красивим подолом.

Принцеса гордо, не роздивляючись по боках, як і належить королівській особі, пройшла через весь зал. Зупинилась біля батька. Сивочолий поважний чоловік із сяючою короною на голові піднявся їй назустріч. Обійняв та привітав за звичаєм.

Гості схилились у поклоні. І лиш одна чорнява постать у багряній сукні із відкритим декольте продовжувала стояти, наче ні в чому не бувало. Король подарував їй суворий зневажливий погляд. Панночка хмикнула, і тримаючи поділ вбрання, маленькими кроками наблизилась до іменинниці.

- Вітаю, сестро! Усього тобі найкращого! - начепила на обличчя роблену посмішку. Після цього обійняла Айсель. Збоку посторонньому глядачеві могло здатись, що то ідеальна картина сімейного благополуччя.

А для принцеси Карни все було фальшем. Підтримання іміджу королівської родини. Насправді ж юнка воліла задушити сестру. Обійняти так міцно, аби вона задихнулась і заплющила очі навіки. На жаль, не відомо їй було, що таке щастя та батьківська любов.
З дитинства в її серці панувала пустка, сум та вже ось потроху підкрадалась заздрість. Бо вони з Айсель обидві королівської крові, і мали б бути рівними серед народу. Та Рейнольд подивився на те все інакше і оголосив Айсель спадкоємицею.

З точки зору стратегії все було правильно. Синів у нього не було, а право на престол завжди передавалось по старшинству. Айсель училась військовому мистецтву, знайомилась з правителями інших держав, була присутньою на королівських нарадах та разом з батьком часто виїжджала в місто до підданих...

Одним словом, король робив усе можливе, аби старша донька стала гідною правителькою після нього. Звісно, вся увага діставалась їй. А Карна в той час цілими днями сиділа в палаці. Вихованням займались придворні няньки. Її мати, що була однією із чарівних фей, померла при пологах, і тепер принцеса все частіше задумувалась над тим, що саме в цьому криється таке батькове ставлення до неї.

Наскільки знала, Рейнольд дуже кохав дружину і навіть зволив не одружуватись вдруге після трагедії, а присвятив себе вихованню доньок. Вірніше, однієї. 
Карна не могла пожалітись на бідне життя. У неї були слуги, кращі вчителі міста, розкішні покої, вбрання і прикраси... Була увага молодих принців на балах, що їх батько чимало влаштовував; так само за її найменшим бажанням все виконувалось. Та не було найціннішого - свободи. Чомусь Рейнольд вирішив, що до заміжжя менша принцеса повинна сидіти в палаці і не особливо виділятися. Ну звісно, її слава меркне поряд з величчю Айсель...

Навіть от зараз дивилась Карна на сестру, і голос несправедливості так і кричав у свідомості.
"Чим вона краща за мене? їй батько влаштував помпезний бал, і це зауважте, навіть не коронація... А чим він пожертвує заради мене, коли мені стукне двадцять один?"

Мовчала, бо знала свою долю наперед. Скоріш за все, віддасть її король якомусь баронові заміж і тоді змушена буде коритись чоловікові все життя. А вона так не хотіла. Бажала, щоб корились їй. Поклонялись, як ото зараз Айсель. Завжди хотіла бути на її місці і носити ту золотаву діадему, що зараз красувалась на голівці Айсель.

"Ти ба, ще не королева навіть, а корону вже начепила"...

Гості по черзі висловлювали привітання. Найбільше старалась чоловіча половина. Поводили себе галантно, вигадували слова люб'язності, а дуже сміливі могли й руку поцілувати.

"От дивіться, як всі зі шкури пнуться. Так хочуть догодити, аби Айсель обрала нареченого. Як же я втомилась від цього фарсу! Навряд чи вам, принци, тут хоч щось світить... Але в неї хоча б є той вибір. А я... А що я?"

Клубок ненаситних думок не давав спокою майже щодня. Взяла злість, коли почула смішок якогось графа. Він, очевидно хильнувши трохи зайвого, шепотівся із своєю подругою. Був невдоволений, адже вважав недоречним усілякі святкування, коли в місті панує Чудовисько. Загроза, яка не давала спокою мирним жителям. В той момент Карна вирішила розділити його обурення. Ворог же їхній - могутній, і володіє сильною магією. Хто тільки йому не протистояв - і військові з королівської гвардії, і хлопці-селяни, ба навіть чарівники і феї - усе марно.

Ельдорадо - величезні простори, де жили чарівні створіння нарівні із звичайними людьми, і магія не була секретом, зараз опинились на роздоріжжі. Могутня країна могла позбутись своєї слави...

"Цікаво, а який він, той Вічний Лиходій? Невже настільки страшний і непереможний? Можливо, у мене б вийшло... Хочу протистояти. Тільки б Його Величність дозволив"...

Наче вгадуючи думки принцеси, посеред залу пролунало:

- Святкуєте, так? Як же тоді боротьба з Лиходієм?

Музика вмовкла. Танцюючі пари ошелешено зупинились. Усмішка з лиця короля вмить зникла, коли побачив таку зневагу. Згорблена постать жінки із ціпком в темному плащі войовниче вийшла вперед. На руках виднілись старечі зморшки, а голова майже повністю була прикрита каптуром.