Дівчинка у моря

Маленька дівчинка сиділа на округлому камені, який нагрівся під сонцем. Її ніжки омивали сріблясті хвилі літнього моря. Волосся розпущене, трохи скуйовджене від м'якого вітру. Обличчя ніжне, рожеве і від юності і від заходу сонця. Великі карі очі світились радістю і спостерігали за морем, дивились вдалину.

Дівчинці було 8 років. Все своє маленьке життя вона була тут, біля моря. Її будинок, в якому жила з бабусею, розташувався на краю обриву, ніби нависав над морем. Цей будинок був ні кращий, ні гірший від усіх інших будинків в їхньому селі. І село теж було середнє, таких було десятки на узбережжі моря.

Дівчинку звали Ассоль, так її назвав тато. Всім розказував, що з іспанської фрази "Al sol" означає "до сонця". Любив дівчинку і завжди називав її "сонечком".

Осіннім морозним ранком, коли було дуже слизько на дорозі, батьки поїхали в місто і не повернулись.

Ассоль залишилась жити з бабусею, двома котами, сірим і рудим, і великим білим кудлатим собакою. Але була справді щаслива. Бо в неї були бабуся, друзі, море і її думки-мрії.

Як тільки була вільна хвилинка - бігла вниз із кручі так швидко, як могла, майже кубарем, до берега. Зупинялась біля самої води і завмирала, дивлячись вдалину своїми великими очима. І думала, мріяла, усміхалась

На узбережжі було багато білих великих чайок - мартинів. Вони не просто літали, вони ніби зависали в повітрі , "трималися" завдяки вітру. Завдяки довгим, зігнутим крилам вони можуть годинами ширяти над урвищем, ловлячи висхідні потоки повітря, майже не рухаючись. І кричали... Це не був спів, а радше суміш плачу, сміху та тривожного сигналу.

Ассоль здавалося, що в її голові теж поселилися такі чайки - так багато було думок. І вони постійно сперечалися між собою, сміялися, перегукувались з її мріями, або навпаки виганяли ці ж мрії з їхнього законного місця. Але дівчинка тільки посміхалась - вона давно навчилася з ними миритися.

Любила придумувати прості історії і проживати їх, мріяти і наспівувати, коли ніхто не чує. Часто мріяла ким буде як виросте і де буде жити? Можливо її чекають там далеко, за синім морем, а може вона все життя проживе тут, як і бабуся? Вона любила своє село, рідний берег, де знала кожний валун, але часто мріяла про дорогу, далеку дорогу. Про місця, де великі будинки-хмарочоси, люди- мурахи, де вирує життя...

- Ассоль! Ассоль! Йди додому, дитино, вже вечоріє! - кликала бабуся і Ассоль виринала з думок, оберталась, бачила на вершечку обриву заклопотане рідне обличчя бабусі. Швидко вставала з каменю і бігла нагору.

Повернувшись додому, дівчинка обійняла бабусю:

- Не сварись, бабусю, я просто не помітила, що вже темніє. Зараз так тепло ввечері! Ти бачила? Бачила яке сьогодні рожеве море?

- А хіба буває море рожевим, Ассоль? Воно синє, або сіре, ну ще й чорне, але не рожеве. Сідай вечеряти, вже вечеря охолола. Я зробила твою улюблену запіканку.

- Бабусю! Я така голодна! От тільки зараз це відчула.

- Привіт Барсику, привіт Мурчику!

Ассоль погладила котів і забігла в хату

Жінка подивилась вдалечінь. "А море й справді рожеве, як так може бути? Скільки живу, такого не бачила! Чудеса"
.