Епілог

Двадцять років потому.

Світ більше не ділився на Поверхню та Глибини. Був лише один світ, єдиний і цілісний, що дихав під м'яким світлом вічного світанку. Кам'яна стеля Аш'Тару зникла, ставши легендою, яку розповідали дітям. Тепер над головами його мешканців розкинулося справжнє небо — блідо-блакитне, з перламутровими хмарами, що повільно пливли до далеких, сяючих веж Оріндаля, які тепер були не міфом, а просто містами на півночі.

Порожнеча зникла. Рана реальності загоїлася. І на її місці виросла нова імперія, столицею якої стало місто, збудоване на самому «шві» між світами — Лоріанель, Місто Єднання.

Тут правили не королі й не боги. Тут правила Рада.

Імператор Веріан, перший з Дому Терну, був не абсолютним монархом, а мудрим арбітром. Його слово було законом, але він промовляв його лише тоді, коли голоси інших заходили в глухий кут. Він успадкував спокійну мудрість своєї матері Ліанни та холодний інтелект батька.

Поруч з ним сиділи його брати та сестри, голови нових Великих Домів. Дар'ян, син Лірает, та Брін, донька Малакії, разом очолювали об'єднану армію, їхня тактика поєднувала в собі ельфійську швидкість та гном'ячу стійкість. Астріель, донька Каелен, стала тінню, що оберігала імперію; її мережа шпигунів була всюди, і жодна змова не могла народитися без її відома. А близнюки Каель та Селена, діти Тіандри, заснували нову Академію Магії, де навчали мистецтву, що поєднувало в собі світло Поверхні та хаос Глибин.

Їхні матері, Матері-Засновниці, були їхніми першими радницями. Вони відійшли від прямої влади, ставши легендами, чия мудрість та досвід направляли нове покоління. Навіть Морріган знайшла свій спокій, ставши головою історичного архіву, зберігаючи пам'ять про минуле, щоб воно ніколи не повторилося.

Вони збудували ідеальний світ. Світ, за який було заплачено неймовірну ціну.

А той, хто заплатив її, жив далеко звідси, у тихому, забутому куточку старого Аш'Тару.

Артур сидів на простій дерев'яній лавці у своєму саду. Це вже не був той дикий, магічний сад, що ріс з його люті. Це був звичайний сад, який він вирощував своїми руками. Його долоні, що колись могли наказувати каменю рости, тепер були вкриті мозолями від роботи з землею. Його темне волосся посивіло на скронях, а в куточках очей залягли зморшки. Він був смертним.

Він більше не відчував Серце Аш'Тару. Не чув голосу Системи. Не міг викликати навіть найменшого тернового шипа. Вся його сила, вся його божественна та демонічна сутність без залишку розчинилася в тому фінальному ритуалі, ставши ниткою, що назавжди зшила світи.

Він був просто людиною.

Двері його невеликого будинку відчинилися, і на поріг вийшла Лірает. Вона теж постаріла. Її рухи стали плавнішими, а в очах, що колись палали сталлю, тепер світилася глибока, спокійна любов. Вона підійшла і сіла поруч, мовчки поклавши свою голову йому на плече.

Потім з'явилася Каелен. Її хижа краса з роками стала лише гострішою, але тепер у її посмішці не було отрути, лише тепла іронія. Вона принесла два келихи вина і сіла з іншого боку.

Одна за одною, вони прийшли всі. Тіандра, Малакія, Серафіна, Морріган. Його королеви. Вони не були його гаремом. Вони були його життям. Вони приходили сюди щовечора, залишаючи позаду справи імперії, щоб просто побути поруч з чоловіком, якого кохали.

— Веріан знову просив твоєї поради щодо торговельної угоди з Нащадками, — тихо сказала Серафіна.

— Він впорається сам, — посміхнувся Артур. — Він кращий імператор, ніж я коли-небудь був королем.

Вони сиділи в тиші, дивлячись, як над оновленим Аш'Таром сходить вечірня зірка.

— Ти ніколи... не шкодуєш? — раптом запитала Каелен, і в її голосі не було звичної насмішки.

Артур на мить замислився. Він згадав усе. Відчуття абсолютної влади. Силу, що могла творити та руйнувати світи. Свою божественну сутність.

Потім він подивився на жінок, що сиділи поруч з ним. Він відчув тепло руки Лірает на своїй. Він побачив повагу в очах Морріган. Він відчув глибокий, спокійний зв'язок, що не потребував ні магії, ні слів.

— Ні, — відповів він. — Ніколи.

Він віддав усе, щоб стати богом. І він віддав усе, щоб знову стати людиною.

І лише тепер, у тиші свого саду, в обіймах своїх королев, він нарешті знайшов свій рай.

(Кінець)