Глава 9. Останній Ритуал

Повернення було схоже на удар.

Рваний розлом у реальності виплюнув Артура та Кассію прямо на кам'яну підлогу печери Серця. Сліпуче світло Поверхні зникло, змінившись знайомим, рідним рубіновим сяйвом. Повітря знову стало густим, насиченим запахом озону та життя. Вони були вдома.

Навколо них миттєво зімкнулося коло. Його королеви, його дорослі діти, його гвардія — всі вони чекали, і побачивши його, видихнули з полегшенням, що прокотилося по печері, як теплий вітер.

— Ти повернувся! — першою кинулася до нього Лірает, але зупинилася, побачивши бліду, нажахану жінку, що трималася за його руку.

Кассія дивилася на все з широко розплющеними очима. Вона бачила не просто темну печеру. Вона бачила життя. Вона бачила суворі, сповнені емоцій обличчя воїтельок. Вона бачила хижу посмішку Каелен. Вона відчувала потужну, хаотичну, але живу енергію, що йшла від Серця. Її ідеальний, стерильний світ зник. Вона потрапила в епіцентр бурі, і це було страшно і неймовірно прекрасно.

— Хто це? — запитала Малакія, її рука лягла на меч.

— Це — наш союзник, — відповів Артур. — Хранителька Знань, що обрала життя замість ідеальної смерті. Її звати Кассія.

Він підвівся, і в його руці, як живе, пульсуюче серце, сяяло Веретено Долі. — Я приніс нам нитку.

Він поклав Веретено на кам'яний вівтар біля Серця Аш'Тару. І два артефакти відреагували. Серце (Голка) і Веретено (Нитка) завібрували в унісон, їхні сяйва — рубінове та перламутрове — сплелися, створюючи неймовірну гармонію. Повітря загуло від сили.

Але в цей момент земля здригнулася.

Це був не землетрус. Це був удар. Щось неймовірно могутнє вдарило по їхньому світу ззовні. Зі стелі печери посипався пил, а захисні руни, висічені на стінах, спалахнули і згасли.

— Вони йдуть, — прошепотіла Кассія, дивлячись угору з жахом. — Лісандр. Він не пробачить.

Артур знав, що часу обмаль. Вони не будуть штурмувати Аш'Тар. Вони спробують його стерти.

— Тіандро! — гукнув він. — Ритуал! Зараз!

Він звернувся до своєї родини, до своїх воїнів. — Нащадки йдуть по нас. Вони хочуть стерти наш світ, нашу любов, наші спогади. Вони хочуть перетворити все на ідеальний, бездушний порядок. Але в нас є зброя, якої немає в них. У нас є хаос. У нас є пристрасть. У нас є життя!

Він підняв руки, і його аура огорнула їх усіх. — Я не знаю, чим закінчиться цей ритуал. Але я знаю, що ми маємо спробувати. Ми не будемо захищатися. Ми зцілимо рану, яку вони завдали цьому всесвіту тисячі років тому. Ми знову об'єднаємо світи!

Він подивився на своїх дорослих дітей. На Веріана, що стояв з мечем у руці, вже готовий до бою. На Астріель, що ховалася в тіні, але її очі палали рішучістю. На всіх них. — Я пишаюся вами, — тихо сказав він.

Потім він повернувся до вівтаря. — Починаймо.

Тіандра та Кассія, дві жриці світла й темряви, стали по обидва боки від нього. Його королеви та діти утворили внутрішнє коло, поклавши руки на вівтар. За ними стали воїни, радники, союзники. Весь Аш'Тар, вся його імперія, стала єдиним ритуальним колом.

Артур поклав одну руку на Серце, іншу — на Веретено. — Я — Голка. Я — Нитка, — прошепотів він. — Час зашивати рани світу.

Він заплющив очі й вивільнив усе, що в нього було. Свою любов. Свою лють. Свою хіть. Свій біль. Всю свою сутність Асмодея.

І світ вибухнув світлом.