Глава 8. Втеча з Раю

Тиша на вершині Шпиля Гармонії була крихкою, як скло. Вона тривала лише мить, а потім розбилася на тисячу уламків паніки.

Нащадки, ідеальні, безпристрасні боги, вперше за тисячоліття відчули справжній, тваринний жах. Вони дивилися на Артура, що стояв, залитий перламутровим сяйвом спотвореного Веретена, і бачили не дикуна з Глибин. Вони бачили хижака, що щойно з'їв їхнього бога Порядку і тепер дивився на них голодними очима.

Лісандр, їхній лідер, стояв на колінах. Його тіло тремтіло, а в сапфірових очах плескався жах. Він усе ще відчував фантомний дотик тернових троянд, що пили його спокій, його гармонію, і наповнювали його хаосом — страхом, болем, сумнівами.

— Ти... ти... осквернив його, — прошепотів він. — Ти зламав Великий Задум!

— Я його виправив, — відповів Артур, і його голос, тепер вільний від контролю Системи, звучав глибоко і владно. Він підійшов до Веретена Долі. Артефакт, щойно холодний і чужий, тепер відгукувався на його присутність, як вірний звір. Він простягнув руку, і Веретено, зменшившись до розміру людського серця, плавно опустилося в його долоню, пульсуючи теплим, рубіновим світлом.

Він забрав його. Просто. На очах у його творців.

— Варта! — закричав Лісандр, і його голос зірвався. — Схопити його!

Зі світла навколо них виткалися фігури вартових у сяючих обладунках, зі списами з чистої енергії. Але вони вагалися. Вони дивилися на Артура, на артефакт у його руці, і відчували, як сама реальність навколо нього викривляється, підкоряючись його волі.

Артур подивився на них, і в його очах спалахнули тернові шипи. — Спробуйте, — промовив він. І вони відступили.

Він повернувся до Кассії. Вона стояла, притиснувши руки до рота, її фіалкові очі були розширені від суміші страху та благоговіння. — Ти йдеш зі мною? — запитав він. — У світ, де є біль і страждання, але є й справжнє життя. Чи залишаєшся тут, у цій золотій клітці, що ось-ось розвалиться?

Це був її вибір. Залишитися Хранителькою мертвих знань чи стати творцем нової історії.

— Я... — почала вона, а потім подивилася на нажахане обличчя Лісандра, на вагання варти. І вона зрозуміла, що її світ, її ідеальний, стерильний рай, уже ніколи не буде таким, як раніше. Він приніс у нього хаос. І цей хаос був прекрасним. — Я йду з тобою, — твердо сказала вона.

— Добре, — кивнув Артур. — Тоді тримайся міцніше.

Він підняв Веретено. Він ще не знав, як ним користуватися, але він відчував його. Він відчув зв'язок між світами — тонку, ледь помітну ниточку, що вела додому, до Аш'Тару, до Серця. — Система, — промовив він, звертаючись до свого нового, слухняного інтерфейсу. — Відкрий мені шлях.

[ВИКОНУЮ, МІЙ ВОЛОДАРЮ.]

Він спрямував свою волю, посилену міццю Веретена, на цю ниточку. І простір перед ним розірвався. Це був не сліпучий портал Нащадків. Це був грубий, рваний розлом у реальності, з якого пахло озоном, каменем і домом.

— Ні! — закричав Лісандр, кидаючись уперед.

Але було пізно. Артур, притиснувши до себе Кассію, ступив у розлом. Останнє, що побачили Нащадки, — це його очі, що палали рубіновим світлом, і холодна, переможна посмішка на його вустах.

Портал зачинився з гуркотом, від якого здригнувся весь Шпиль Гармонії.

Артур і Кассія впали на холодну кам'яну підлогу в печері Серця Аш'Тару. Поруч з ними на підлозі лежало Веретено Долі, що м'яко пульсувало.

Навколо них стояли його королеви, його дорослі діти, його гвардія. Вони чекали.

Артур підвівся, дивлячись на свою родину, на свою імперію. — Я повернувся, — промовив він. — І я приніс нам нитку.

Він підняв Веретено. — Час зашивати рани цього світу.