Глава 4. Плач Іріс

Повернувшись до своїх розкішних покоїв, Артур не торкнувся ані їжі, ані вина. Він сів у центрі зали і розгорнув древній сувій. Текст був написаний на мові, якої він не знав, але Система, його божественний наглядач, миттєво переклала його, проектуючи слова прямо в його свідомість.

Це не був історичний трактат. Це була поема. Трагічна, сповнена болю пісня про світ, що колись був єдиним.

«Плач Іріс, першої з розколотих, чия душа співала в унісон з каменем і небом...»

Артур читав, і з кожним рядком ідеальна картина світу Нащадків тріскалася і обсипалася, оголюючи потворну правду.

Поема розповідала про часи, коли не було Поверхні та Глибин. Був лише один світ, де всі діти Творців жили разом. Але вони були різними. «Діти Сонця» (Нащадки) прагнули порядку, гармонії, досконалості. А «Діти Каменю» (предки темних ельфів, гномів та інших рас Глибин) черпали силу з хаосу, з первісної, нестримної енергії землі.

Діти Сонця злякалися. Вони злякалися пристрасті, люті, любові та ненависті своїх братів. Вони побачили в хаосі не джерело життя, а загрозу своєму ідеальному порядку. І тоді вони наважилися на богохульство.

«...вони взяли Веретено, щоб виткати нову долю, і Серце, щоб змусити його замовкнути. Вони не ділили світ. Вони розірвали його...»

Поема описувала ритуал неймовірної могутності. Нащадки не просто відділили світи. Вони розірвали саму тканину реальності. І на місці цього розриву, цієї космічної рани, народилася Порожнеча. Не як зло, а як наслідок. Як шрам, що не міг загоїтися.

Щоб стабілізувати свій новий, ідеальний світ, вони мали позбутися джерела хаосу. І вони вирішили, що це джерело — чоловіче начало.

«...і вдарили вони по Каменю Великим Очищенням, і зникли сини, і брати, і батьки, і залишилися лише доньки, щоб плакати в темряві, що стала їхнім домом...»

Це був не катаклізм. Це був геноцид.

Артур відчув, як холод пробирає його до кісток. Він побачив усе: брехню, маніпуляцію, тисячолітню змову.

І в цей момент Система в його голові заговорила. Але її голос був іншим. Наполегливим. Тривожним.

[ЦЕ ЛИШЕ АЛЕГОРІЯ, МІЙ ВОЛОДАРЮ. ПОЕТИЧНА ФАНТАЗІЯ.]

[ІСТИНА — В ОФІЦІЙНИХ ХРОНІКАХ. ДОВІРЯЙТЕ ПОРЯДКУ.]

Артур проігнорував її. Він дочитав останній рядок поеми.

«...і чекають вони на ключ, що прийде з темряви, щоб відчинити останні двері, і завершити те, що вони почали, і настане тоді вічна, досконала тиша...»

Він був не рятівником. Він був інструментом. Ключем, що мав допомогти богам завершити їхній геноцид і встановити ідеальний, стерильний порядок на руїнах усього живого.

Він згорнув сувій. Тепер він знав усе. І він знав, що йому робити. Він більше не був ув'язненим. Він був повстанцем. Єдиним повстанцем у раю, що збудований на кістках.

Він підвівся і попрямував до виходу. — Де Кассія? — запитав він у вартових зі світла, що стояли біля його дверей.

— Хранителька Знань у своїх особистих покоях, у Південній вежі, — відповів один з них.

— Добре, — сказав Артур. — Я хочу її бачити. Наодинці.

Він йшов коридорами Оріндаля, і тепер він бачив не досконалість, а брехню. Кожен мармуровий візерунок, кожна ідеальна статуя кричала про злочин, що лежав у їхній основі.

Коли він увійшов до покоїв Кассії, вона злякано підвелася. — Мій пане? Щось трапилося?

— Так, — відповів він, зачиняючи за собою двері. — Я прочитав поему.

Він кинув сувій на стіл між ними. — Це була дуже цікава алегорія. Особливо частина про «Велике Очищення». І про «ключ, що прийде з темряви».

Він подивився їй прямо у вічі, і в його погляді більше не було ані спокуси, ані довіри. Лише холодний, як сталь, розрахунок. — А тепер, Хранителько Знань, — промовив він, і його голос був тихим, але від нього вібрувало повітря. — Розкажи мені справжню історію. Або, клянуся всіма богами, яких ви зрадили, я перетворю твій ідеальний рай на пекло, про яке ти навіть не читала у своїх сувоях.