Глава 3. Спокуса Знанням

Артур сидів у своїй золотій клітці й думав. Він був відрізаний від своєї сили, від своєї імперії, від своєї родини. Будь-хто інший на його місці впав би у відчай. Але Артур Власов, цинічний рейдер, що поглинав корпорації, побачив у цьому не глухий кут, а нову гру. Гру з новими правилами.

Його вороги були богами. Їхня зброя — абсолютний порядок і світло. Його зброя — хаос і темрява — була тут марною. Отже, йому потрібно було знайти нову. І він її знайшов.

Кассія. Хранителька Знань. Єдина в цьому ідеальному світі, в чиїх очах він побачив не спокійну досконалість, а приховану спрагу.

Наступного дня він попросив про нову зустріч з нею. Лісандр, люб'язний тюремник, погодився без вагань.

Вони знову зустрілися в бібліотеці. Але цього разу Артур повів її не до центральних залів, а в тихий, відокремлений куток, де в повітрі ширяли сувої, присвячені поезії та мистецтву. — Я втомився від історії воєн та катаклізмів, — сказав він, і його голос був тихим і довірливим. — Розкажи мені про ваш світ. Про ваші почуття.

Кассія здивувалася. — Почуття? Ми цінуємо гармонію, спокій...

— Ні, — м'яко перебив її Артур. — Я питаю не про те, що ви цінуєте. Я питаю про те, що ви відчуваєте.

Він підійшов до неї ближче, і його аура, хоч і була пригнічена, все ще випромінювала ледь вловиму харизму. — У моєму світі, Кассіє, почуття — це буря. Любов може змусити тебе зрадити все, у що ти вірив. Ненависть може дати тобі сили зрушити гори. Ревнощі можуть отруїти душу, а надія — зцілити її. Ваші почуття... вони схожі на ідеально чисту воду. Без смаку, без запаху, без кольору. Ви ніколи не куштували вина?

Вона здивовано похитала головою. — Ми вживаємо нектар. Він ідеально збалансований...

— Ідеально нудний, — завершив він. — У вині є терпкість. Гіркота. Солодкість, що приходить після. У ньому є історія сонця, що його виростило, і землі, що його нагодувала. У ньому є життя. Недосконале. Справжнє.

Він дивився їй у вічі, і це був не погляд спокусника. Це був погляд того, хто бачить її наскрізь. — Ти — Хранителька Знань. Ти знаєш усе про цей світ. Але ти нічого про нього не відчуваєш. Ти читаєш про любов, але ніколи не відчувала, як завмирає серце. Ти читаєш про гнів, але ніколи не відчувала, як кипить кров. Ти — найсамотніша істота в цьому ідеальному раю, Кассіє. Бо ти замкнена в бібліотеці, тоді як справжнє життя — за її межами.

Вона здригнулася, ніби він ударив її. Вона відступила на крок, і її фіалкові очі наповнилися сльозами. — Ти... ти нічого не знаєш...

— Я знаю, що ти брешеш, — прошепотів він. — Ти брешеш собі щодня, переконуючи себе, що цей стерильний порядок — це і є щастя. Ти брешеш Лісандру, вдаючи, що не маєш сумнівів. І ти збрехала мені, коли говорила про «Велике Очищення».

Він зробив крок до неї, і його голос став спокусливим шепотом демона, що пропонує не хіть, а заборонений плід. — Ти боїшся правди, бо вона зруйнує твій ідеальний світ. А я пропоную тобі її. Я пропоную тобі знання, якого немає в твоїх сувоях. Знання про те, що таке справжні почуття. Що таке справжнє життя.

Він простягнув до неї руку, але не торкнувся. — Допоможи мені, Кассіє. Допоможи мені знайти «Веретено Долі». І я обіцяю, я покажу тобі світ, де ти зможеш не просто читати про почуття. Ти зможеш їх відчути.

Вона дивилася на його простягнуту руку, і в її душі вирувала буря. Все її життя, все її виховання кричало «Ні!». Це хаос. Це небезпека. Це кінець Порядку.

Але маленька, самотня іскра в її душі, іскра справжньої цікавості, шепотіла «Так...».

— Я... я не можу, — прошепотіла вона, але її голос тремтів.

— Тоді просто дай мені щось, що не є брехнею, — попросив він. — Один-єдиний сувій, який не був відредагований вашими цензорами. Я хочу прочитати справжню історію. Не ту, яку ви розповідаєте іншим, а ту, яку ви приховуєте від самих себе.

Це була геніальна пропозиція. Він не просив її про зраду. Він просив її виконати свій обов'язок — поділитися знанням.

Кассія довго вагалася. Потім вона повільно кивнула. Вона підвела його до віддаленої секції архівів, де зберігалися «архаїчні та поетичні тексти». Вона торкнулася одного з сувоїв, що світився тьмяним, ледь помітним світлом. — Це... це «Плач Іріс», — прошепотіла вона. — Епічна поема про створення Порожнечі. Вважається алегорією. Ніхто не сприймає її всерйоз.

Вона подивилася на нього, і в її очах був страх і благання. Потім вона розвернулася і швидко пішла, залишивши його наодинці з першою ниточкою, що вела з лабіринту брехні.

Артур узяв сувій. Він ще не знав, що в ньому написано. Але він знав одне.

Ключ почав повертатися.