ІІІ

Ні, він і раніше викидав різні штуки, від яких увесь клас реготав, зриваючи уроки, але тоді їй це здавалося дурним і нікчемним.

Майже до вечора вони гуляли парком. Після того Котик забіг до школи, щоб забрати рюкзаки і проводив Асю додому.

Біля під'їзду зупинилися, виникла незручна пауза. Дівчина зніяковіла, не розуміючи, чи побачення у них було, чи просто з однокласником уроки прогуляли.

 - Ну, біжи! - промовив Дімка, вказуючи на двері під'їзду і порушуючи незручне мовчання. - Бувай!

Але варто було Асі кивнути у відповідь, раптом додав.

 - Я ж попереджав, що не будемо цілуватися. Ми, виховані в дусі романтизму та шляхетних поривів чоловіки, дуже скромні та сором'язливі.

Аська засміялася.

А він зненацька поцілував її в посмішку.

 - Їй! - обурилася дівчина. - Ти ж стверджував, що не будеш.

 - Як шляхетний дворянин я не міг відмовити жінці, - перебив її Котик. - Ти ж хотіла, щоб я поцілував?

 – Баламут! – вкотре посміхнулася Ася.

 - Завжди до ваших послуг, мадмуазель, - він по-кіношному вклонився і, махнувши на прощання, попрямував по доріжці геть.

Петрова дивилася йому в слід і раптом покликала:

 - Їй! - Дімка обернувся, а вона дивлячись на нього з вдячністю, видала, сама собі дивуючись. - Ти хороший!

Хлопець у відповідь підстрибнув, ніби намагаючись дістати до сонця, і прокричав.

 - Юхуууу!

Чим знову викликав заразливий сміх однокласниці.

Піднімаючись сходами до своєї квартири, Петрова перестрибувала через сходи. Сьогоднішній вечір мав пройти, як попередній у тумані та жалю. Намагаючись заповнити порожнечу всередині від розлучення.

Ася зупинилася, прислухаючись до себе. Порожнечі більше не було, її заповнив своїми жартами один бешкетний хлопчик. Десь усередині ще боліло, але цей біль з кожним спогадом про проведений сьогодні час ставав дедалі меншим.

Біля порога Аську зустрів пухнастий кіт Василь, голосно нявкнувши. Дівчина взяла домашнього вихованця на руки.

- Котик! - протягла вона, загадково посміхаючись. - Їсти хочеш?

Пухнаста грудка вдячно забурчала.

- Гарний котик! - підняла свого улюбленця над головою Петрова. - Такий добрий котик!

Якщо Василь і здивувався таким несподіваним проявам тепла, то нічого не сказав, терпляче чекаючи, коли його відпустять і погодують.

А в цей час щасливий володар лагідного прізвища біг додому. Вперше дорога здалася йому дуже короткою.

Зігріваючи серце мріями, Дімка забіг у своє подвір'я і, з ходу жбурнувши портфель у кущі, кинувся грати з сусідськими хлопцями у футбол.

Ніколи ще з таким ентузіазмом не ганяв м'яч. Сьогодні він став чемпіоном із забивання м'яча, а все тому, що вона йому посміхнулася.

Та дівчинка, заради якої він приходив у клас довгі роки. Та, через яку він зривав уроки, не в змозі бачити його з іншим. Та, через кого він завтра поб'ється зі здоров'яком Васильєвим, і відчує невимовне моральне задоволення, розбивши ніс супернику.

Сьогодні він був щасливий і вдячний Вітьці, який виявився таким ідіотом, щоб втратити француженку, проміняючи ніжне і тендітне ствоіння на звичайну шалаву.

Він, Котик, незважаючи на зовсім не бойове прізвище, свого не проґавить.

***

Ранок наступного дня шкільного життя Асі розпочався незвично. До класу зазирнула дівчинка з паралелі і звучно видала:

- Петрова, Котик – до завуча!

Ася нерішуче підвелася. Її викликали до директора кілька разів і то для того, щоб привітати з медаллю на змаганнях, до завуча жодного разу. Цього дня чергові слова пролунали загрозливо.

Дімка одразу ж відчув докори совісті. Через його витівку, схоже, і дівчина отримає прочухана.

Однокласники перестали шуміти, з цікавістю дивлячись на двох винуватців.

Передчуття його не обдурили. У кабінеті завідувачки їх вже чекали дві чималих розмірів жінки, Ася поряд з ними здавалася зовсім крихітною. Сама господиня кабінету та класний керівник десятого «А» Антоніна Степанівна.

Варто було переступити поріг, як на дітей, що не встигли навіть привітатись, наче потік лави обвалився. Гнівні висловлювання посипалися з усіх боків.

- Проходьте, проходьте! Що відбувається? - вказала рукою на середину, почавши з низького старту Марія Іванівна, завуч школи.

– Де? – перепитав Дімка, здивовано моргаючи.

– Ви вчора пішли без дозволу з уроків! – підказала Класна.

– Ми? - знову ошелешено витріщився на вчителів прогульник, вдаючи з себе святу невинність.

Асі довелося кусати губи, щоб стримати усмішку, що рвалася назовні.

- Ви розумієте, що школа несе за вас відповідальність? Антоніна Степанівна особисто несе за вас відповідальність! Котик, я тебе питаю!

Звернулась вона до хлопця, навіть не сумніваючись, хто в цій провині головний ініціатор.

- Вибачте, Маре Ванно, - за гундосив той, непристойно скорочуючи ім'я з по батькові завуча. - Я так більше не буду, Маре Ванно! Зрозумів, продумав, винен, Марь Ванно!

Він торкнувся своїх грудей, зображуючи на обличчі сильне каяття.

Аська вже не могла стримуватись, їй довелося опустити низько голову, щоб її посмішку до вух ніхто не побачив.

- Не пояснюй, Котик! – гаркнула Марія Іванівна, скривджена ще й тим, як хлопчик до неї звертався. – Завтра, щоб батько був у школі!

- Я всім серцем, Маре Ванно! - підхопив тут же Дімка, притискаючи обидві руки до грудей. - Але ніяк не вийде. Батько у відрядженні в Мюнхені, так швидко не зможе прилетіти.

Котика терпіли у школі ще й через батька дипломата. Не можна було вдарити в багнюку перед громадськістю вигнанням недбайливого учня.

- Тоді нехай прийде мати, - трохи м'якше сказала Класний керівник.

- Ви ж знаєте, як вона зайнята, - сумно протягнув той. – На виховання свого сина не залишається часу.

Вчителі, котрі чули від хлопця цю пісню вже неодноразово, переглянулися, і завуч винесла вердикт.