ІІ

Клас здивовано проводив поглядами тепер уже колишню скромницю Петрову, що в одну мить перетворилася з зразкової дівчинки на хуліганку.

Коли вона зникла з очей, однокласники ніби прийшли до тями, разом заговорили, піднявши шум. Всі потяглися до забутого канату, і тільки Васильєв ще якийсь час дивився на зачинені двері. Цієї хвилини смутно відчуваючи, що втратив щось важливе.

А Аська летіла, наче на крилах, слабо усвідомлюючи те, що вона зараз наробила. Адреналін від скоєного все ще гуляв по крові. У душі все перевернулося, вона почувала себе птахом, випущеним на волю після тривалого перебування у клітці. Ці нові відчуття були настільки неймовірні, що дівчинка хотіла обійняти весь світ, навіть дихати, здавалося, стало легше.

Вискочивши за двері спортзалу, перевела подих, збираючись із думками. Як бути далі Ася гадки не мала.

- Що, видворили з уроку? - почулося несподівано зовсім поруч.

Дівчина обернулася. На підвіконні вільготно розташувався двієчник і перший хуліган школи, однокласник Дімка, на прізвище Котик, яка зовсім не відповідала зухвалому хлопчику.

Ніхто не помітив, у який момент це прізвище стало номінальним.

«Котик, геть із класу!», «Котик, до директора!», «Котик, без батьків до школи не приходь!» - звучало звично і вже нікого не дивувало.

Прізвище, яке мало вимовлятися ласкаво, перетворилося у вустах викладачів школи, лайкою.

«Знову цей Котик!», «Коли Котик у школі, я хвилююся, йдучи в десятий «А», «Швидше б Котик закінчив навчання і порадував нас своїм випуском!» - ці фрази найчастіше звучали в учительській.

І те, що хлопчик прогулював урок фізкультури, теж було звичним.

- Ага! – кивнула Ася ніяково, на запитання однокласника.

Зніяковіла вона ще й тому, що її застукали за проявом «неправильних», як їй здавалося, емоцій, та й упіймала людина, якій вона, м'яко сказати, не довіряла. Ніколи неможливо було зрозуміти, що у цього хлопчика на думці. Навіщо він дозволяв собі такі дивні витівки, які в Асиній слухняній голівці ніяк раніше не вкладалися.

- Що ти наробила? – з розуміючою усмішкою запитав Дімка, закривши томик книги, який на уроці читав.

- Зривала урок… - розгублено простягла Ася, начебто тільки зараз усвідомила, що це не може бути про неї.

- Ти? - здивувався Котик і раптом засміявся.

Ася посміхнулася його пустотливому сміху, але він був настільки заразливий, а привід настільки дивовижний, що розреготалася у відповідь.

- Втечемо?! - вніс несподівану пропозицію Дімка, дивлячись на неї лукаво.

Ася Петрова, що тільки скуштувала невеликий ковток свободи, спочатку розгубилася. Для неї це було вже занадто. Попереду ще два уроки та один із них фізика, який не можна було прогулювати.

– Ну? - підбурював Котик. – Чи злякалася?

Якщо бути чесною – Ася злякалася, але зізнатися у цьому Дімці ніяк не могла.

- Нічого я не злякалася! - промовила несподівано засмутившись.

- Тоді, ходімо?! - і Дімка простяг їй руку.

Вона дивилася на його широку долоню, і в грудях розросталося незвідане до цього почуття, передчуття майбутніх пригод.

- Ходімо! - вона подала свою кисть назустріч нерозсудливості.

Хлопчик моментально схопив протягнуту довірливо долоню, і поки не передумала, потягнув дівчину коридором на вихід.

- Викрадення століття! - вигукнув із викликом Котик, вибігаючи з Аською за ворота школи.

- Неправда, - зупинилася дівчина. - Це не викрадення, це втеча!

- Тоді, біжимо швидше? - запропонував хлопчик і першим рвонув у напрямку центральної вулиці. - Нумо!

Підбадьорив дівчисько, коли та забарилася в нерішучості.

І Ася побігла так швидко, як могла. Крила за спиною ставали дедалі сильнішими.

Незвідане почуття безрозсудної свободи наповнило її душу. У цей момент ніби рвалися нитки, що тримали її все життя. Ті, що заважали бути самою собою.

Вони мчали, поки школа не зникла, лише звернувши за кут, змогли зупинитися і перевести подих.

- Ти добре бігаєш! - зробив комплімент Дімка, зігнувшись і важко дихаючи.

- Я ще добре стрибаю і кручу сальто! - видала Петрова, нагадуючи шалопаю, що вона ще й спортсменка.

- Куди подінемось? - запитав Котик відсапавшись.

- Не знаю, - знизала плечима відмінниця. - Це ти у нас фахівець з втеч, пропонуй!

- Окей! - видав на іноземний манер хлопчик, хитро примруживши очі. - Ходімо!

Він повів дівчину до міського парку. У ту його частину, де немає гойдалок та відпочиваючих. Де стежки поросли травою, і за газонами ніхто давно не доглядав.

- Ти певен, що нам туди? – з побоюванням спитала Ася, пробираючись за ним крізь чагарник, що відділяв освоєну частину парку, від занедбаної.

- Так, - кивнув Котик, прокладаючи шлях через зарості кропиви і стежачи за тим, щоб дівчина не пожалілася. – Я тобі таке покажу!

- Гаразд! - знову довірилася йому Ася.

Це все ж таки краще, ніж сидіти в затхлому класі і спостерігати, як твій колишній хлопець фліртує з іншого. Огидне почуття, краще вже лазити по колючих чагарниках.

Нарешті вони вибралися до невеликого озера, що поросло очеретом. У самому центрі якого розташовувався справжнісінький корабель. Не бутафорський, просто трохи зменшений у розмірі.

Його колись білі вітрила зараз висіли сірими рваними ганчірками, а полірований корпус давно став чорним від цвілі і поріс мохом.

- Вау! - здивувалася Петрова, розглядаючи дерев'яне судно. - Що це? Звідки?

- Раніше корабель був місцем загального кочівництва. Він навіть трохи плавав туди-сюди. Молодята сюди приїжджали фотографуватись. А після, видно, став не рентабельний. Налаштували нових каруселів, наметів із усякою всячиною. Дітлахам стало не цікаво просто бігати по палубі.

Котик пройшов берегом до того місця, де колись була пристань.

- Хочеш піднятися? – спитав він, стаючи однією ногою на сходні.

– А він нас витримає? - з сумнівом запитала Ася, але все ж таки підійшла ближче.