Розділ 4.2

Олександр більше не писав. І я не наважувалася турбувати його на роботі. Занурилась у свої задачі: до обіду встигла закінчити кілька звітів, сходити з дівчатами перекусити й уже розмірковувала, як добратися на тімбілдинг у заміський комплекс.

Раптом виявилося, що мій план розсипався. Я була певна, що поїду з Лізою, єдиною з нашої компанії, хто мав машину. Але вона несподівано вирушала разом зі своїм начальником. Фінансовий відділ, де працює Дарина, замовив для себе автобус. А Мія вперлася: «Ні, я не їду», — і скільки ми її не вмовляли, лишилася непохитною.

У проектному відділі я ще нікого не знала настільки добре, щоб просити підвезти. І вперше подумала: може, й справді залишитися вдома? Тиждень видався виснажливим, хотілося просто закутатись у ковдру, дивитися серіали й засинати без будильника.

Рішення було майже прийняте. Нікому нічого не сказала — інакше почали б відмовляти.

Повернувшись на робоче місце, я вже не мала нових задач. Атмосфера в офісі змінилася: всі готувалися до поїздки, відвідувачів не було, а повітря пахло легким передсвятковим нетерпінням. Йти до боса й говорити, що я все зробила, не наважувалась. Тому, коли він сам вийшов із кабінету, я зраділа: бодай якісь завдання з’являться.

— Міс Вільямс, ви можете бути вільні, — промовив він своїм незмінно рівним голосом. — Сьогодні скорочений день, щоб усі встигли зібратися й приїхати на базу відпочинку.

— А я… не планую їхати, — зізналася я, стискаючи папку в руках.

Його брови злегка зрушилися.
— У чому причина?

Я знизала плечима, не знаходячи слів.

— Всі повинні бути присутні, навіть якщо немає бажання, — твердо відповів він. — Тому чекаю побачити вас там.

Усередині все похололо. І що тепер робити?

Видимо, мій вираз обличчя видав мене, бо Різ уточнив:
— Чи все ж таки є конкретна причина, чому ви не можете поїхати?

Я вдихнула й видихнула.
— На жаль, у мене немає транспорту. І я просто не знаю, як туди дістатися.

Він нахилив голову, наче обдумуючи мої слова. На мить тиша стала надто глибокою, і я вже пошкодувала, що взагалі відкрила рота.

— Це не проблема, — нарешті промовив він рівним голосом. — Поїдете зі мною.

Я мало не вдавилася власним подихом.
— З вами? — перепитала я, бо в моїй голові ця картина виглядала надто абсурдно: я, він, дорога… і жодної живої душі поруч.

— Так, — його погляд залишався таким же холодним і непроникним. — Ви ж асистентка. Маєте бути поруч.

Я стиснула губи. Не уявляю як це буде. З цим чоловіком у замкнутому просторі.

— Збирайтеся, виїзд о шостій. Не запізнюйтеся, — додав він і вже збирався зачинити двері.

— А якщо… я відмовлюся? — вирвалось у мене, перш ніж я встигла як слід обдумати.

Він зупинився й обернувся. Його очі потемнішали в момент

— Тоді вважайте, що ви більше не працюєте в моєму відділі.

Серце гучно бухнуло десь у горлі. Чудово. Просто чудово.
Ну що ж, Олівія, вітаю. Тепер не відкрутишся.