Розділ 4.1

Решта тижня пролетіла в тому ж шаленому темпі. Мільйон задач: від складання звіту до реорганізації списків постачальників і пошуку нових. На новому місці — лише тиждень, а здавалося, що вже рік.

Бос поступово теплішав. Ні, він не почав усміхатися й не став менш холодним, але завдання були зрозумілі, без підводних каменів і підступних перевірок. Це вже було чимось.

А ще — було моє маленьке відкриття тижня. Спілкування з «невідомим Олександром».
Чому невідомим? Тому що він відмовлявся називати себе. Сказав, що хоче поговорити «без масок і соціальних очікувань». І написано це було так наказово, що я навіть не спробувала сперечатись. Так у мене з’явився віртуальний друг, із яким можна було обговорювати будь-що — від роботи до дурниць.

Увечері в четвер я лежала в ліжку з телефоном у руках і знову переписувалась із ним.

Я: Як так, що ти ніколи не заходив у Honey? Це ж найпопулярніше місце серед усіх в DDL Group. Ми з подругами жартуємо, що працюємо тут тільки заради кав’ярні на першому поверсі. Вранці чи під час перерви — завжди забігаємо туди за кавою чи печивом.

Олександр: Завтра схожу. Хочу те саме, що береш ти, солодка дівчинка.

Я почервоніла і сховалась у подушку. Солодка дівчинка.

— Знову переписуєшся зі своїм невідомим? — у кімнату зазирнула Дарина.

Я перевернулася на бік і поплескала по вільному місцю поруч.

— Так. З ним цікаво.

— Тільки не кажи, що ти закохуєшся по переписці.

— Та ні… Просто… — я замовкла, не знаючи, що додати.

Дарина скептично стиснула губи.
— Я не хочу налаштовувати тебе проти нього, але тебе не бентежить, що він нічого не розповідає про себе?

— Ні, — знизала плечима. — Це ж корпоративний чат, там тільки свої.

— Свої-то свої… але хто знає. Він може бути одружений. Або виявитися якимось збоченцем. Я хвилююся за тебе.

— Я доросла дівчинка. Не треба хвилюватись.

Подруга зітхнула й обійняла мене. Ми лежали поруч, мовчки. Кожна думала про своє.

Я здогадувалась, про що згадує Дарина. Три роки стосунків, які закінчились жахливо боляче: вона планувала їх весілля, а його законна дружина в той самий час народжувала йому сина.

А я… думала про Олександра.

Я: Ти одружений?

Написавши це, я сховала телефон під подушку. Ставити такі прямі запитання було незручно. Ми досі не чіпали такі особисті теми.

Олександр: Ні, я не одружений і ніколи не був. І якщо це тебе турбує я не в стосунках. Дітей також нема. А як щодо тебе?

Майже зразу прийшла відповідь. Я не повинна була радіти від цього повідомлення але в грудях розлилось тепло. Хотіла показати Дарині але вона вже мірно сопіла в мене під боком.

Я відповіла і так і заснула з телефоном у руках.

Ранок був приємним. Наскільки може бути приємний ранок п’ятниці. На вулиці тепла погода, по переду вихідні на природі. Короткий робочий день. В принципі все чудово. І якщо сьогодні мене не звільнять значить я протрималась довше ніж передминула асистентка містера Різа.

Ми з Дариною штовхнули скляні двері кав’ярні, й над головою дзенькнув знайомий дзвіночок. У ніс одразу вдарив запах свіжозмеленої кави й теплого тіста. В Honey завжди панував особливий настрій: приглушений гомін голосів, тихе постукування чашок об блюдця, запах кориці й ванілі, що змішувався з ароматом еспресо. На стінах — постери з 80-х, а біля вітрини з десертами вже збиралася черга.

— О, ви тут! — помахала нам рукою Мія з подругами.

Ми м’яко вклинилися до черги поруч із нею. Я дивилася на блискучі банки з кавовими зернами за спиною баристи й уже відчувала, як у горлі народжується солодкувато-вишневий присмак мого улюбленого лате.

Коли дівчата отримали свої замовлення, я нахилилася до баристи.
— Мені, будь ласка, вишневий лате і печиво «червоний оксамит». І ще… — я знизила голос, ніби ділилася таємницею. — Я хочу оплатити ще одне таке ж замовлення для мого друга. Якщо він підійде й скаже, що йому потрібно замовлення від Олівії.

Бариста усміхнувся, кивнув і ввів у касу другий чек. Я приклала картку й відчула, як серце стукнуло швидше — ніби я не каву оплачувала, а робила щось небезпечне й хвилююче.

Уже за кілька хвилин я набирала повідомлення:
Я: Тебе чекає точна копія мого замовлення. Скажи баристі, що від Олівії.

Сидячи на робочому місці, я раз по раз перевіряла чат. Відповіді не було. Його профіль уперто залишався офлайн.

До обіду час тягнувся неймовірно повільно. Бос зник на нараді. Основні завдання я вже виконала, тож, подумавши, почала наводити лад у шафі з документами. Хоч якась користь із вільної хвилини.

Та варто було телефону мигнути — і він уже в моїх руках. Розсилка. Я розчаровано видихнула й відклала його. Все. Досить. Займаюся справами й не реагую, навіть якщо ще щось прийде. І взагалі… була б можливість видалити повідомлення — я б уже це зробила.

Телефон завібрував знову. Один раз. Потім другий.
Я таки не втрималась.

Олександр: Тепер я знаю про тебе ще декілька фактів. По-перше, у тебе чудовий смак.
Олександр: По-друге, ти справді солодка дівчинка. Дякую тобі.
Повідомлення рясніло емодзі.

Олександр: Олівія.
Я: Що?
Олександр: Ти ж розумієш, що тепер не залишишся без зворотного подарунку.
Я: Теж пригостиш мене кавою?
Олександр: Ні. Це буде те, чого ти не очікуєш.

Я щасливо усміхнулася в екран телефону.
У цей момент у кабінет увійшов бос. Я коротко кивнула йому й одразу ж втупилася в документи, ховаючи посмішку.