Розділ 3.2

Ми рушили коридорами. Різ йшов упевненим, широким кроком, у якому легко могли поміститися мої три. Я ледве встигала, намагаючись виглядати так, ніби це для мене звична швидкість. Моє серце все ще не заспокоїлось після моменту біля дверей — тепло його рук, якими він втримав мене, не виходило з пам’яті.

Увійшли в переговорну. За довгим столом уже сиділи співробітники фінансового відділу. Чоловіки підняли голови, і в кімнаті на мить запала тиша. Вони відразу змінили вираз обличчя — з втомленої буденності на напружену зібраність. Наче з появою Ліама повітря стало важчим, і навіть лампи під стелею світили холодніше.

Він пройшов уперед, не озирнувшись, і зайняв місце на чолі столу. Його рухи були точними, стриманими, спокійними — але в кожному відчувалася сила. Я ж опинилася по його праву руку.

Я знову вловила запах — легкий аромат його парфумів, змішаний із дерев’яним теплом меблів і ще чимось невловимим… владним.

— Почнемо, — коротко мовив Різ.— Міс Вільямс ввімкніть презентацію…

Я під’єднала ноутбук, вивела дані на екран, думки повністю повернулися до роботи.

Нарада почалась. Колеги кивали, обговорюючи цифри, хтось тихо шепотів перевіряючи цифри. Наступні дві години в  повітрі панувала робота.

До себе повернулася вже після щільного, смачного обіду в компанії подруг. Мене дружно привітали з «бойовим хрещенням»: першим виконаним завданням і першою у житті нарадою такого рівня.

— Ти знаєш, що ти перша асистентка, яку він узяв на нараду? — підморгнула Ліза.

Я здивовано підняла брови.

— Усі до тебе сиділи в приймальні, — пояснила Дарина. — Коли Різ тільки з’явився в компанії, багато хто мріяв потрапити до нього. Але перша дівчина не витримала навантаження, і він її звільнив. Кажуть, після цього все робив сам.

— А зі мною навіть не зміг сам зателефонувати й домовитись про зустріч із другом, — пирхнула я.

Дівчата розсміялися.

— Бачиш, яка ти гарна асистентка, — підхопила Ліза. — Він із тобою розслабився! — і знову захихотіла.

— Ну, я теж була б не проти, якби мене не тягали на наради… — протягнула я. — Досі не розумію, чому саме мене обрали на цю посаду. У нас були й більш кваліфіковані співробітники.

— Олівко, — втрутилася Дарина, — досить. Ти завжди працювала більше за інших, брала додаткові завдання й ніколи не жалілася. Керівництво не сліпе.

Ну, це справді так. Я любила свою роботу в архіві саме за те, що мене часто залучали до додаткових завдань: то я заміняла асистентів, то готувала конференц-зали, то робила аналіз роботи відділів. Освіта дала мені потрібні знання, які я з радістю реалізовувала. А те, що за це не доплачували… ну, таке вже буває.

До кінця перерви ще залишався час, тому ми вчотирьох продовжували сидіти в кафетерії. З усіма, крім Дарини я познайомилась на роботі. Четверо таких різних дівчат, а дружимо так наче нас зв’язав Всесвіт ну і корпоративний чат де ми спілкувалися спочатку.

Точно. Поки дівчата, теревенили про поїздку на природу на наступному тижні. Я зайшла на корпоративний сайт і відкрила сторінку невідомого Олександра. 34 роки. ІТ відділ. І все більше ніякої інформації.

Я: Ви хто?

Кілька хвилин відповіді не було.

Відповіді довелося чекати кілька хвилин. За цей час я встигла пожалітися подругам на майбутній тімбілдинг. Комарі, конкурси — зовсім не моє. Мія єдина мене підтримала. Маленька, тендітна, з білявим волоссям, вона нагадувала ельфа. Ліс вона обожнювала, а от людей — не дуже.

—Та ну, дівчата, буде весело! До того ж мі ж не з наметами їдемо, а в лісовий готель. Там і спа і коні. Будемо розважатися.— Наполягала Ліза. Вона ж і керувала плануванням цього способу згуртувати колектив.

Телефон в руці завібрував.

Олександр: Здається помилився чатом. Олівія рідкісне ім’я. Ми раніше не зустрічались.

Я:  Думаю ні. Я не знаю нікого з ІТ

Олександр: З чого ті взяла що я з ІТ?

Я: В тебе в профілі написано. Хіба не правда?

Олександр: А ти уважна. Виходить ти з архіву?

Я: Вже ні. Другий день в проектному (сумні емодзі)

Олександр: Вже не подобається?

Я: Бос справжній гад

Олександр: Сміливо писати таке в корпоративному чаті

Я: А що, ти можеш на мене настукаєш?

Олександр: А може і так

Він додав в кінці підморгуючий емодзі.

Я ледь не засміялася. У цей момент Мія нахилилася й пошепки спитала:

— А що це ти так посміхаєшся?

Я поспіхом заблокувала телефон.

—Зізнавайся, з ким переписувалась?—зразу налетіла Ліза.—Хлопець?

Я коротко і без подробиць переказала розмову й дівчата заулюлюкали. Дарина хитро підморгнула:

— Це все твій сьогоднішній вигляд. Хтось помітив і вирішив познайомитися.

Я похитала головою. Таке й на думку не спадало.

— Красуні, я побігла. А ти, Олівко, тримай нас у курсі з цим загадковим ІТ-шником, — Ліза підхопила сумочку й зникла.

Я теж глянула на годинник. Час йти.

Коли годинник показав п’яту тридцять двері відчинилися. На порозі з’явився високий чоловік з чарівною посмішкою. Вдягнутий в джинси і сорочку, з світлим розтріпаним волоссям, але постава й аура влади були беззаперечними.

— То ви та сама нова асистентка? — низький, трохи хриплуватий голос пролунав надто близько. Він нахилився до мене. — Ліам знається на виборі… кадрів.

Я підвелася й подала руку:

— Приємно познайомитися, містере Дрейк.

— Для вас — Ніколас, — він хитро всміхнувся й ледь торкнувся губами моєї руки. — Ви прекрасні, Олівія.

Я щиро посміхнулася.

—Що тут відбувається? —голос розрізав повітря, наче ніж.— Міс Вільямс, чому не повідомили, що містер Дрейк прибув?

—Ліам, друже, давно не бачились!— Весело промовив Ніколас. — Цілих…  десять годин,— демонстративно глянув на годинник.— Я не думав що ти так за мною скучиш.

Я майже почула скрегіт зубів боса.

—Досить удавати з себе дурника, заходь в кабінет.