Розділ 2

Новий день почався з дилеми. Я стояла перед відкритою шафою і похмуро розглядала вішаки. Яскраві кофтинки з квітами та легкі сукні начебто знущалися наді мною.  Бісить! Не шафа звісно, а бос.

З яких це пір у цій компанії настільки строго дотримуються дрес-коду?

— Що ти там бурчиш? — Дарина, моя сусідка і найкраща подруга, вже готова до виходу з бездоганною укладкою, критично оглянула мене. — Ти ще не одягнена? Нам виходити через двадцять хвилин.

— Я не знаю, що вдягти.

— Ну і задачку поставив тобі твій бос.

Дарина знала, про що говорила. Вона працювала в DDL Group на три роки довше за мене. Учора, коли я скаржилася їй і дівчатам на примхи містера Різа, вони щиро здивувалися й навіть не одразу повірили. У кожної з них були свої історії з керівництвом, але ніколи щодо зовнішнього вигляду. Навпаки в компанії часто панувала творча атмосфера, і в одязі це проявлялось теж.

Подруга зосереджено гмикнула й разом зі мною заглянула до шафи. Потім без вагань дістала спідницю олівець, і блузу в дрібний горошок.

— Одягай. Це точно офісний стиль.

Я скептично глянула на Дарину, потім на спідницю-олівець. Востаннє вдягала її ще в університеті, три роки тому. У стегнах за цей час точно додалося кілька сантиметрів. Втиснутися в неї я зуміла, але тканина облягла мене так щільно, що відчула себе ніби в панцирі.

— Ну, королева, — присвиснула Дарина. — Виглядаєш просто шикарно.

Я повернулась до дзеркала. На мене дивилася майже бізнес-леді: строгий силует, зібраний вигляд, навіть мої неслухняні руді кучері, зібрані в пучок, виглядали несподівано стильно.

За десять хвилин до початку робочого дня ми з Дариною вже заходили в офіс.

Хол зустрів  ароматом кави та звуками підборів. Чоловічі погляди супроводжували мене і я відчувала ї майже на фізичному рівні. Ментально ще раз прокляла Різа. Не люблю я такої уваги до своєї персони.

— Тобі варто частіше так одягатися. Може, нарешті знайдеш хлопця, — усміхнулася Дарина.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я, хоча і відчувала як червоніють щоки.

Вона лише відмахнулася. За вісім років дружби вона добре знала: у мене з особистим життям складно.

Ми зайшли за кавою до улюбленої кав’ярні, на першому поверсі і роз’їхалися по різним поверхам.

У приймальні вже було чутно рух: ранкові розмови, шелест паперів, гуркіт дверей. З вікон тягнуло осінньою прохолодою. Вже скоро треба буде діставати із шафи теплі речі і натягувати під спідницю колготи. Але поки що можна насолоджуватися останніми сонячними днями.

Бос вже був на місті. Вже працював. Не людина, а робот. Налила йому кави, схопила блокнот, постукала й, не чекаючи відповіді, зайшла.

Кабінет вражав своїм виглядом. Просторий і світлий, він був таким же стриманим і зібраним, як і сам господар. Ледь відчутний аромат кави змішувався з запахом полірованого дерева й шкіри, створюючи дивний коктейль — теплий і холодний водночас. Уздовж стіни височіла дерев’яна шафа з відкритими полицями, підсвіченими м’яким світлом; на них папки стояли ідеально рівно, мов солдати на плацу.

Справа тягнулося велике вікно, з якого лився світанковий осінній світ. Біля нього — бежевий шкіряний диван і два крісла, що ніби чекали на важливих гостей. У самому центрі кімнати панував масивний стіл, величний, як трон, і за ним — крісло, таке велике, що я б, напевно, просто потонула в його обіймах.

У ньому й сидів він. Сірий костюм, блакитна краватка, бездоганно рівна постава. Руки складені перед собою, пальці сплетені, погляд уважний і холодний. Його присутність наповнювала кімнату сильніше, ніж світло з вікна. Я відчула, як у грудях стискається, ніби повітря стало густішим, і мимоволі поправила пасмо волосся, яке вибилося з зачіски.

— Доброго ранку, ваша кава, — я обережно поставила чашку на стіл. — Які будуть вказівки на сьогодні?

Містер Різ повільно обвів мене поглядом. Очі потемніли, і від цього виразу мене ніби обдало жаром. Наче він бачив щось таке, що я сама приховати не могла. Я машинально пригладила блузку.

— Містер Різ?.. — невпевнено озвалася я.

Він сіпнув головою, ніби відганяючи думки, й відкинувся у кріслі. Здається сьогоднішній мій вигляд йому теж не дуже сподобався. Але нічого не сказав.

— Доброго ранку, міс Вільямс. Учора був ваш перший день, тому я не став навантажувати вас роботою. Але з сьогоднішнього дня сподіваюся на повну віддачу.

Я відчула, як у грудях з’явився глухий тягар.

— Для початку, розберіть пошту за вчора і сьогодні. Домовтеся про зустріч із містером Дрейком на сьогоднішній вечір. На 11:30 призначте нараду з фінансовим відділом, підете зі мною й будете конспектувати. До цього часу перевірте кошториси й складіть зведену таблицю, — він говорив рівно, чітко, наче диктував вирок. Я старанно записувала, поки на останніх словах не підняла очі.

— Не хвилюйтеся, шаблон таблиці у вас є, залишається лише внести данні, — його посмішка виявилася майже хижою.

Хвиля жару піднялася від шиї до щік. Серце билося так гучно, що, здавалося, його можна було почути навіть з коридору.

Я завмерла, він — теж. Наче гра де програє той, хто перший кліпне. У куточках його губ промайнула ледь помітна усмішка, і я раптом зрозуміла: він перевіряє мене. Хоче, щоб я здалася.

Не дочекається.

— Добре, я зрозуміла, — я натягнула найсолодшу усмішку й розвернулася на каблуках, що тиснули не менше, ніж дратувала ця клята спідниця, гордо вийшла за двері.

У мене є три з половиною години, щоб виконати ці завдання.

Учора я на щось скаржилася? Забудьте.

Спершу сіла й глибоко вдихнула. Пальці на мить затремтіли, але я примусила їх зібратися.

Далі все закрутилося. Розіслала листи всім, хто мав бути на нараді. Почала сортувати пошту. Минув час — і жодної відповіді. Від роздратування вдарила по столу долонею й пішла особисто розшукувати потрібних людей.

Перших двох на місці не було. Третій чоловік підняв на мене брови й скептично фиркнув: