Розділ 1

Я штовхнула двері приймальні ногою й прослизнула всередину з величезною коробкою своїх речей.

— Запізнюєтесь, дівчино, — голос чоловіка прозвучав холодніше за сталь.

— Усього п’ять хвилин, — видихнула я. — Була у відділі кадрів, переоформлювала документи. Вибачте.

Коробка з гуркотом опустилася на підлогу.

— Забагато слів. Ваш робочий день починається о восьмій. Будьте ласкаві в цей час уже сидіти на робочому місці.

Чудово. Я стиснула губи. Перший день — і вже зауваження.

— Врахую. Ще раз перепрошую, — кивнула я, хоча всередині починала закипати. Аякже не врахую! Перший день на новій роботі, а мені вже не раді.

«Перспективи, перспективи, перспективи…» — як мантру повторювала я подумки.

Містер Різ глянув на мене так, що хотілося згорнутися калачиком. З голови до ніг, суворо, оцінююче. Брови нахмурилися ще більше, наче я принесла в офіс не коробку з речами, а ящик із тарганами.

— Усі вказівки щодо сьогоднішнього дня у вас на пошті. Через сорок хвилин приготуйте мені каву — чорну, без цукру — і зайдете. Ми обговоримо деталі вашої роботи, — сказав він наказовим тоном. Легенько відштовхнувшись від мого столу, зник у своєму кабінеті.

Серце калатало сильніше, ніж на іспиті. Ну і хам. Навіть імені мого не спитав. Ніякої ввічливості.

Тільки-но за ним зачинилися двері, я нарешті змогла видихнути й трохи оглянутися. Приймальня виглядала, як будь-яка інша, якщо не брати до уваги велике панорамне вікно: стіл, стілець, комп’ютер, диван для відвідувачів і явно професійна кавомашина. Лише безлад на столі дістався мені у спадок від попередниці. Монітор наполовину завалений паперами й папками, збоку сумно виглядав напівзасохлий кактус.

— Н-даа… — прошепотіла я собі під ніс. Ця робота явно потребуватиме від мене колосального терпіння. Сподіваюся, після співпраці з цим босом я не стану такою ж колючою, як ти, — подумала я, поливаючи кактус.

Перший день на новій посаді поки що не радував.

У голові відразу спливли події останніх тижнів. Місяць тому я мала спокійну роботу в архіві. Але кадрові перестановки нікого не пощадили. Великий витік інформації, втрата клієнтів і постачальників стали початком корпоративного розслідування. За два тижні з посад зняли п’ятьох керівників і їхніх помічників, розформували два відділи. І ось у результаті — я тут, на новій для себе посаді.

З архіву в асистенти. Потужний кар’єрний стрибок? Не сперечаюся. Багато хто був би щасливий опинитися на моєму місці.

Але хто ми такі, щоб відступати?

Боса підкоримо смачною кавою — може, він і стане лапочкою? Хоча… Ні. Цей — точно ні. Надто суворий, надто холодний. Жодної усмішки.

Думки про містера Різа крутилися в голові, поки я перекладала папери, підключала комп’ютер і намагалася хоч трохи навести лад на робочому місці.

Таймер на телефоні завібрував, нагадуючи, що час варити каву. Я схопила блокнот під пахву, чашку з кавою й, глибоко зітхнувши, постукала у його кабінет.

Ну що ж, подивимось, хто кого. Я ще покажу, яка хороша асистентка з мене може вийти.

…

Вже десять хвилин я сиділа на кріслі для відвідувачів, куди мовчки, лише поглядом, вказав містер Різ. Високий, в ідеально випрасуваній сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками й втомленим сірим поглядом за скельцями окулярів. Я зловила себе на думці, що милуюся … і сама ж розлютилася на себе. Увесь цей час він пив каву, не відриваючи погляду від монітора. Я стримувала зростаючу нервозність. Долоні зрадницьки почали пітніти.

Нарешті він зняв окуляри й утомлено потер перенісся.

— Ще раз добрий день, міс Вільямс. Як я розумію, ви вже знаєте: я Ліам Різ. Я ознайомився з вашою особовою справою і резюме. Судячи з усього, у вас є всі навички й знання для цієї роботи. Але я не думаю, що без досвіду ви зможете протриматися на цій посаді більше тижня.

— Я впораюся. Я підміняла секретарів в інших відділах під час відпусток і лікарняних. Тож досвід у мене є. Я відповідальна, наполеглива…

— А головне — пунктуальна.

Я прикусила язика. Скільки ще мені будуть пригадувати ті нещасні п’ять хвилин? Мовчи, Олівіє. Головне — мовчи. Не треба злити начальство в перший же день.

— Ну, раз ви так упевнені, покажіть усе, на що здатні.

Ми обговорили робочі моменти та список завдань. Більшість із них були мені знайомі, а те, чого я не знала, містер Різ пояснював спокійно й чітко. Його тон, щоправда, не залишав сумнівів: він звик наказувати, а не домовлятися. Зблизу він здавався молодше, ніж на перший погляд… і начебто не такий холодний.

Я поступово розслабилася.

— Думаю, поки що досить. Мій розклад у вас на пошті. Ви його переглянули? — запитав він, уважно стежачи за кожним моїм рухом.

— Майже… — протягнула я. Коли я мала встигнути, якщо, щоб дістатися до комп’ютера, мені спершу доводилося робити прибирання?

— «Майже?» — його голос прозвучав різко. — Мене не влаштовує така відповідь. Якщо я даю завдання, воно повинно бути виконане вчасно. Це зрозуміло?

— Зрозуміло, — я опустила голову й втупилася в свій вишневого кольору манікюр. Сором і роздратування змішалися всередині.

— Тоді можете йти.

Я майже вийшла, коли почула:

— І ще… У нас діє дрес-код. Схоже, працюючи в архіві, ви про це забули, — він знову ковзнув по мені поглядом, і я вперше побачила на його обличчі щось схоже на усмішку.

Я завмерла. Біла сорочка, моя улюблена кофта з ромашками, прямі джинси та балетки. Нічого викличного.

— Додайте до списку своїх завдань на сьогодні — прочитати правила.

Я відчула, як закипаю.

— Врахую, — видушила я й потягнулася до дверей.

— Ах так… І з волоссям теж варто щось зробити.

Я різко розвернулася:

— Ще побажання?

— Ні. На цьому все.

Я повернулася до свого столу, киплячи від обурення. Волосся прибрати, одяг змінити… Він узагалі бачив, у чому ходять айтішники? А відділ реклами? Вони ніби не на роботу, а в клуб приходять. А цьому гаду заважають мої джинси! Та він просто придирається!