Глава 2

Після заняття слухачі ще довго обговорювали дивовижне слово «логістика» та інші важливі досягнення людської цивілізації. Я ж вирішив не чекати другої хвилі виховного процесу в аудиторії й тихо вислизнув у коридор на коротку перерву.

Понад дві години ми розучували правила й норми спілкування телефоном. В процесі ледь відкачали одну арранку після кількох найстрашніших хвилин у її житті. Особливо якщо врахувати, що на тому боці розмови була дуже ввічлива менеджерка. Та судячи з того, скільки разів вона повторила «Зачекайте, будь ласка, на лінії», я підозрюю, що новенькою в компанії була й вона.
Що було б з арранкою після діалогу з Людмилою — важко навіть уявити.

Не скажу, що під час нашого першого проходження поглибленого курсу хтось так переживав. Чи то заслуга Васильовича, чи просто тоді всі діалоги відбувалися за методичками й ніхто особливо не прискіпувався. Так, можна сказати, що ми були схожі на ботів, але всім було байдуже, і нам теж. А щедра душа куратора активно клепала нам заліки.

Коли я вийшов, коридори Центру були майже порожні.

— Вітер!

Я зупинився.

У світі існувала лише одна людина, яка вперто кликала мене на прізвище — Вітер.

Петро Васильович стояв біля відчинених дверей господарського блоку й курив, пускаючи дим у відкриту шибку вікна.

— Васильович, побійся камер!

— Не сміши мене, ти що віриш, що та штука щось записує?

Я подивився на самотню камеру в кутку й був змушений визнати його правоту. Наглядачка так само безвольно опустила «голову», як і два роки тому, ніби вже давно здалася.

Старий випустив дим і загасив окурок у консервну банку з-під шпрот.

— А ти що тут забув?

— Проходжу повторний курс.

— Та я не про це. Це я вже зрозумів.

— Тоді не знаю. Об’єктивно кажучи, зі мною все гаразд, але людям це не подобається.

— От і проблема твоя, Вітер. Ти не знаєш, що людям, тьфу ти, начальству подобається. Казав тобі, з цими йолопами треба завжди діяти за методичкою.

Я вирішив не сперечатися.

— Слухай, а що ти робиш після занять?

— Їду до Людмили по воду. Ти ж щедро поділився візитівкою компанії «Чисті води» з Катериною Олексієвною, — я не міг залишити це без коментаря.

Васильович примружився.

— Які ще «Чисті води»? Я їй на якомусь папірці телефон написав, там не було… А, стривай, таки було. Ну все тепер мене ця гарпія з’їсть. Вона що використала це на лекції? Ця мене спитала, де берете воду, а я й сказав, що у місцевих і за її проханням написав номер на тому, що було в кишені. В нас же є методички з телефонами для практики, чому вона їх не використовує.

— Васильович, заспокойся! Чого ти розпереживався?

— Та ось тут вона в мене вже, — чоловік провів долонею по горлу. — Ти не уявляєш, скільки я натерпівся через неї. Останнім був випадок з крейдою. На скільки вона крихка? Чи містить токсичні домішки? Хто постачальник? Чому я постійно до вас маю за нею ходити?... Це крейда! Радій, що є, так ні…

Мабуть, Васильович продовжував би бурчати, але довелось зупинити його.

— Мені потрібно повертатися. Скоро закінчиться перерва.

— Значить так. Пішли зі мною.

Він зник за дверима.

Господарський блок виглядав так, ніби сюди звозили всі речі, які людство колись пошкодувало викинути.

Станки. Старі стільці. Розібрані шафи. Маса коробок із всіляким мотлохом.

Коробка з написом «Важливе». Ящик зі старими зарядними та літійними батареями.

Кілька велосипедів різного ступеня розкладання. Купи скручених дротів, плат та інших запчастин. Навіть лежала комп’ютерна мишка перевернута пузом догори з роликом замість енкодера.

Десь у глибині приміщення сумно стояв розібраний дрон-помічник старої моделі. Мабуть, не витримав навантаження. Я завжди дивувався, як у цьому центрі поєднуються теперішнє і заскарузле минуле. Хоча останнім часом подібні речі вже майже не викликали подиву. Ось, наприклад, це старе дерев’яне вікно із шибкою могло бути давно замінене на металопластикове. Якби Васильович наважився пустити чужих на свій склад і порахував ці вікна у смету, за якою згідно з тендером мали замінити всі вікна Центру.

— Тільки не треба своїм зверхнім іномирським поглядом тут все роздивлятися.

— Я такому вже давно не дивуюся, але тут важко зорієнтуватися.

— Що ти розумієш? Це і є порядок, тільки я знаю, де що тут лежить.

Я промовчав. Ще з часів мого першого перебування пам’ятаю, що для Васильовича найстрашніше слово Інвентаризація. Для людини, яка і так знає, де що лежить, це справжнє випробування.

— Людочка давно нила, що їй важко косити.

Васильович почав розгрібати завали. Щось впало і голосно гепнулось об підлогу.

Нарешті старий витягнув новеньку акумуляторну електрокосу.

— О, то може вона натякала, щоб ти їй покосив.

— Нема коли. Оце їй — передаси, — і всучив мені знаряддя.

— Хоч коробка є?

— Десь тут була, чекай. Я просто їй провіряв, тому розпакував.

— Це так щедро, купив Люді подарунок?

— Ні, не подарунок.

— Тоді навіщо...

— Замолюю гріхи.

Це пояснювало абсолютно все і абсолютно нічого.

— Передаси.

— Добре.

— І скажеш, що акумуляторів два.

— Добре.

— І що зарядка в коробці.

— Коробка, якої ще нема!

— Ось, — як той ілюзіоніст витягнув коробку з-під мотлоху, розваливши громіздку конструкцію. — І щоб більше не нила.

— Цього я вже не скажу.

— Знаю.

…

Як мене зустріла Катерина Олексіївна на занятті з психології людини, коли я прийшов із косою в руках, — це окремий вид знущання. Коли вона перелічувала етапи становлення та дорослішання особистості, щоразу крадькома кидала погляд то на мене, то на косу. Просто майстер натяків. Звичайного пояснення перед лекцією було їй недостатньо.

…

Через годину після занять я заїхав до Ларька з назвою «Артеміда». Побачивши косу, Людмила кілька секунд мовчала. Потім обійняла коробку. Потім обійняла мене і знову коробку.