Глава 1

Я слідував зміїному шляху. Дорога, що звивисто обплітала пагорби зелених лісів, часом змінювалася поселеннями з мальовничими хатинками; здавалося, вони настирливо змагалися між собою за мою увагу. Через опущене вікно автомобіля проникало свіже повітря, від якого трохи паморочилося в голові. Цей вологий запах моху і землі, що відчувається після дощу, ніби уповільнював час.

Ніде я так глибоко не дихав, як на клятій зміїній дорозі. Чи були тут змії? – Були.

Чи становили вони загрозу?

Ця підступна тварюка, відволікаючи своїми численними красотами, легко могла згубити життя горе-водія на кожному наступному повороті. Та це мене не хвилювало, бо в кінці звивистого шляху очікувала значно більша небезпека — абсурд, помножений і зведений у степінь.

Я знову повертаюся до свого початку, як той двієчник, якого залишили на другий рік.

…

— Добрий день. Мене звати Фарх.

— Привіт, Фархе! — недружним, трохи невпевненим хором відповіли всі присутні.
Місце, де я опинився, офіційно називалося Центром соціальної інтеграції. Насправді —  це центр, метою якого є коригування поведінки під загальноприйняті норми суспільства.

Вони робили з нас людей.

Я знову тут, на поглибленому курсі асиміляції для позаземних людиноподібних рас.

Усі присутні вже пройшли базову підготовку — чотири місяці демонстрації дитячих картинок з тваринами, рослинами, предметами та явищами; вивчення алфавіту, звукосполучень і правильної вимови; пояснення найпростіших понять — що добре, що погано і чим загрожує те неосягнене «погано».

Інакше кажучи — дитячий садок і початкова школа.

Саме так називається заклад, де людське потомство навчають, зокрема, користуватися горщиком та зв’язно говорити.

Насправді людство вже має технології, які дозволяють значно спростити й прискорити вивчення мов, програм і наук. Але ми опинилися в центрі, де вирішили, що по-старому краще. Людяність, мовляв, не можна насадити — це значно довший і глибший процес.

Попри невпевнену, майже дитячу відповідь нестройним  хором, усі присутні були надзвичайно зацікавлені в обміні досвідом життя серед людей. Вони ловили кожне слово кураторів — у надії навчитися жити серед людей без ризику бути неправильно зрозумілими, відкинутими або, що найгірше, викритими.

Наша група була невеликою  — лише дев’ятеро осіб: три сіарці, п’ять арранців і один тарсанець. У цей час у загальному потоці було двадцять сім «слухачів» у трьох групах.

Причини, через які більшість із нас опинилася на Землі, були різними. Ми, колишні мешканці планети Тарсан, частково покидали свій світ через перенаселення. Уже понад сотню років катастрофічно не вистачає ресурсів для нормального існування, що і стає причиною масової еміграції.

Землю обрали тому, що за розмірами, атмосферою та температурою вона була дуже схожою на мій Тарсан. Планета придатна для життя й має клімат, подібний нашому. Трохи прикро, що таке прекрасне місце вже було зайняте. І ким…

Здавалося б, ідеальний варіант.

Клімат — підходить.

Ресурси — влаштовують.

Екологія — могла б бути кращою.

Населення — є, хоч і не надто щільне.

Проблема — люди.

Втім, я відволікся. А представлення триває.

Кураторів таких груп називали посвяченими. Це звичайні службовці, які знають про існування інших рас. Вони допомагають, скажімо так, біженцям з інших планет освоїтися серед людей та стати частиною суспільства. Головне правило — не розкрити свою інопланетну природу.

Отож, як новий слухач групи і я мав привітатися.

— Фархе, ви повторно проходите поглиблений курс асиміляції через неодноразову публічну демонстрацію агресії, маніпуляції та свідомого оминання бюрократичних норм , — запитала чи повідомила наша кураторка. Дівчина із занадто стриманою мімікою відвела очі від написаного в анкеті. Можливо, я не дуже добре розуміюся на людях, але серед усіх присутніх саме вона найменше була схожа на нормальну людину.

— Фархе! — окликнула вона, коли я одразу не відповів, зависнувши на мить. — Розкажіть трохи про себе. Чому вас направили на повторний курс? Поділіться труднощами, з якими ви зіткнулися, намагаючись жити й працювати серед людей.

Її великі сірі очі дивилися на мене пронизливо і водночас стримано.

— За документами мене звати Вітер Фаристарх Геннадійович, але краще — Фарх.
На повторний курс я потрапив через численні порушення норм міжлюдського спілкування.

— Що саме сталося? — знову запитала слідча, тобто кураторка Катерина Олесіївна.

— Безпідставна агресія, що призвела до численних конфліктних ситуацій. Тиск на оточення. Дослівне використання правил без фігурального трактування і просування неформальних зв’язків та принципів панібратства з вигодою.

Я зачитав частину своїх порушень майже дослівно — так, як його сформулювала Комісія з працевлаштування та асиміляції. Чи був я згоден — ні. Я точно знав, що вів себе саме як людина. Чи розумів, що від мене вимагається — звичайно, так. Коли я перераховував, «що саме сталося», Катя ледь помітно кивала на кожному пункті.

— На жаль, комунікувати у світі людей і справді важко. Багато хто не розуміє, як у, здавалося б, абсолютно очевидній ситуації можуть виникати двозначності. Причини цього можуть міститися в культурі, досвіді й вихованні людей — не кажучи вже про нелюдей.
Ох, Катю…

— Прошу? — почув я здивоване і підняв погляд.

На мене немигаючи дивилися ці величезні сірі очі. Я зовсім здурів. Клятий Се́ул! Геть не контролюю себе. Той пес постійно ходив  та й знай повторював Катя це, Катя те, а наша Катя…

— Що саме? — теж перепитав я, деонструючи всім своїм виглядом нерозуміння.

— Він її назвав Катя, — почувся тихий цвіркіт за спиною.

— Ви щось сказали? — перепитала кураторка.

— Ми Вас уважно слухаємо, — для пом’якшення ситуації, як мені здалося, додав я невимушену усмішку. Весь мій вигляд показував «Вам здалося».