Глава 1

Я слідував зміїному шляху. Дорога, що звивисто обплітала пагорби зелених лісів, часом змінювалася поселеннями з мальовничими хатинками; здавалося, вони настирливо змагалися між собою за мою увагу. Через опущене вікно автомобіля проникало свіже повітря, від якого трохи паморочилося в голові. Цей вологий запах моху і землі, що відчувається після дощу, ніби уповільнював час.

Ніде я так глибоко не дихав, як на клятій зміїній дорозі. Чи були тут змії? – Були.

Чи становили вони загрозу?

Ця підступна тварюка, відволікаючи своїми численними краєвидами, легко могла згубити життя горе-водія на кожному наступному повороті. Та це мене не хвилювало, бо в кінці звивистого шляху очікувала значно більша небезпека — абсурд, помножений і зведений у степінь.

Я знову повертаюся до свого початку, як той двієчник, якого залишили на другий рік.

…

— Добрий день. Мене звати Фарх.

— Привіт, Фархе! — недружним, трохи невпевненим хором відповіли всі присутні.

Центр соціальної інтеграції  офіційно займався адаптацією новоприбулих. Неофіційно — робив із нас людей.

Я знову опинився на поглибленому курсі асиміляції для позаземних людиноподібних рас.

Базовий курс ми вже пройшли: чотири місяці алфавіту, картинок із тваринами та пояснень, що таке «добре» і чому краще не робити «погано». Інакше кажучи — людський дитсадок.

Попри дитячий рівень навчання, усі присутні ловили кожне слово кураторів. Ніхто не хотів бути викритим або назавжди залишитися чужим серед людей.

У групі нас було дев'ятеро: три сіарці, п'ятеро арранців і я — єдиний тарсанець.

Мій Тарсан уже понад століття задихається від перенаселення та нестачі ресурсів. Тому тарсанці давно придивлялися до Землі.

Клімат підходить. Атмосфера теж. Ресурсів вистачає.

Проблема одна — люди.

Втім, я відволікся. А представлення тривало.

Кураторів тут називали посвяченими. Вони знали про існування інших рас і допомагали нам злитися з людством. Головне правило було простим: не дати зрозуміти, хто ти насправді.

Отож, як новий слухач групи і я мав привітатися.

— Фархе, ви повторно проходите поглиблений курс асиміляції через неодноразову публічну демонстрацію агресії, маніпуляції та свідомого оминання бюрократичних норм , — запитала чи повідомила наша кураторка. Дівчина із занадто стриманою мімікою відвела очі від написаного в анкеті. Можливо, я не дуже добре розуміюся на людях, але серед усіх присутніх саме вона найменше була схожа на нормальну людину.

— Фархе! — окликнула вона, коли я одразу не відповів, зависнувши на мить. — Розкажіть трохи про себе. Чому вас направили на повторний курс? Поділіться труднощами, з якими ви зіткнулися, намагаючись жити й працювати серед людей.

Пронизливі сірі очі Катерини Олесіївни, а саме так вона веліла нам себе звати, дивилися на мене стримано і водночас прихильно.

— За документами мене звати Вітер Фаристарх Геннадійович, але краще — Фарх. На повторний курс я потрапив через численні порушення норм міжлюдського спілкування.

— Що саме сталося? — знову запитала слідча, тобто кураторка.

— Безпідставна агресія, що призвела до численних конфліктних ситуацій. Тиск на оточення. Дослівне використання правил без фігурального трактування і просування неформальних зв’язків та принципів панібратства з вигодою.

Я зачитав частину своїх порушень майже дослівно — так, як його сформулювала Комісія з працевлаштування та асиміляції. Чи був я згоден — ні. Я точно знав, що вів себе саме як людина. Чи розумів, що від мене вимагається — звичайно, так. Коли я перераховував, «що саме сталося», Катя ледь помітно кивала на кожному пункті.

— На жаль, комунікувати у світі людей і справді важко. Багато хто не розуміє, як у, здавалося б, абсолютно очевидній ситуації можуть виникати двозначності. Причини цього можуть міститися в культурі, досвіді й вихованні людей — не кажучи вже про нелюдей.
Ох, Катю…

— Прошу? — почув я здивоване і підняв погляд.

На мене немигаючи дивилися ці величезні сірі очі. Я зовсім здурів. Клятий Се́ул! Геть не контролюю себе. Той пес постійно ходив та й знай повторював Катя це, Катя те…

— Що саме? — теж перепитав я, демонструючи всім своїм виглядом нерозуміння.

— Він її назвав Катя, — почувся тихий цвіркіт за спиною.

— Ви щось сказали? —  не відступала кураторка.

— Ми Вас уважно слухаємо, — для пом’якшення ситуації, як мені здалося, додав я невимушену усмішку. Весь мій вигляд показував «Вам здалося».

— Будь ласка, на лекціях звертайтесь до мене виключно: Катерина Олексіївна.

— Так, звісно! — Можливо, це була й не усмішка, а посмішка, хто ж розбере ту різницю.

— Фархе, ви вже маєте певний адаптивний досвід. Так, він потребує корекції, але я думаю, ви успішно знову пройдете повторний курс. Попри те, що ви будете в цій групі, ми визначимо ваші проблемні теми й опрацюємо їх індивідуально.

Вона говорила спокійно. Впевнено. Наче суддя, котра зачитувала вирок.

— Катерино Олексіївно, це було б чудово.

Я вже знав, як це працює.

— Я впевнена, що у вас все вийде, — додала вона з тією ж рівною інтонацією.

Звісно. У мене завжди все виходить. Недарма ж я тут вдруге.

— Я хотів би інакше будувати взаємини з людьми, щоб уникати морального та психологічного тиску й руйнування соціальних структур.

Про нещасні випадки я вирішив не згадувати. Навіть комісія про них не знає.

— Це похвально, — тепло усміхнулася вона. — У вас буде така можливість.

— Катерино Олексіївно, а що саме входить до курсу поглибленої асиміляції? — запитала арранка у нашої кураторки.

— Моє завдання — аналіз усього сказаного й зробленого присутніми. Я допоможу вам налагодити нормальні довірливі міжлюдські взаємини та інтегрувати вас у середовище подальшого проживання.
До курсу також входить 182 години практики й теорії за заздалегідь визначеними темами. Курс може бути подовженим залежно від ваших успіхів чи їхньої відсутності.  Наразі є десять тем: