Глава 13. Спис

Спис

Ближче до опівночі, коли Ель вже попрощалася з Лейлою і та сіла в аеротаксі, на комунікатор прийшло повідомлення.

«Ель, лихо! Джек у реанімації, отруєння. Якийсь віскі… казав, ви йому дали».

Її серце пропустило удар.

— Чорт…

За десять хвилин вона вже була в лікарні. Біле світло, стерильний запах, сонні медики, гул нічного приймального — усе це неприємно тиснуло на скроні. Лікар вийшов швидко: загрози життю немає. Річ не в пляшці, а в закусці. У страві знайшли інгредієнт, на який у Джека важка алергія. У меню склад, звісно, не зазначили.

Ель вийшла на ґанок вже трохи спокійніша. Відчуття неправильності нікуди не поділося.

Щось тут не те… не сходиться.

Вона спустилася на три сходинки й зупинилася. Хто замовляв їжу? Вона не спитала.

Ель розвернулася й зробила крок назад до входу.

Цей крок її й урятував.

Повітря здригнулося. Щось вдарило в захист, і багатошарова сфера щитів, що витримувала кулі, закляття й одного разу перекриття, яке обвалилося, розсипалася, як скло. Лівий бік, трохи вище нирки, пропалило наскрізь.

Ель похитнулася й притисла долоню до рани. Гаряче. Мокро. Край під пальцями був рівний. Занадто рівний.

Ну офігіти, звісно. Хоч лікарня поруч. Вже плюс.

Думки працювали напрочуд чітко. Майже холодно. Стазис ліг на рану раніше, ніж кров линула по-справжньому.

Щити вона піднімати не стала. Те, що пройшло крізь них один раз, пройде й вдруге. Шукати стрільця теж було нічим: ні сліду, ні відгуку, рівна тепла ніч. Отже, нехай покажеться сам.

Вона пустила ілюзію. Не на стрільця, а на сам ґанок, для будь-кого, хто дивиться. Жінка в темній сорочці осіла на сходи, долоня сповзла поручням, голова впала на груди. Вийшло переконливо.

Сама Ель вже стояла в тіні колони по інший бік входу й не дихала.

Другий постріл прийшов за чотири секунди. Білий промінь, цілком безгучний. Він пройшов крізь ілюзію, крізь сходи й пішов в бетон, залишивши оплавлений отвір.

Дах навпроти. Дальній кут.

Ель стрибнула.

Він стояв біля парапету, увесь у чорному, з довгим руків’ям у руках, і ще дивився вниз. Приголомшуюче пішло йому в потилицю з двох кроків. Чисто, щільно, як на іспиті.

І скотилося з нього, як вода.

Щита не було. Щит вона б побачила. Так магія поводиться лише з однією породою: з тими, хто виріс там, де навколишнє поле саме намагається тебе вбити.

Йотун. У Бостоні. З артефактом.

Він вже обертався, надто швидко для такої туші, і вільна рука йшла до клинка на стегні. Ель встигла тверезо оцінити розклад. Два кроки. Професіонал удвічі важчий за неї. Триста років і досі близькі до нуля навички рукопашного бою. Пишатися тут нічим.

А за його плечем, внизу, білий промінь вийшов з бетону й повернув.

Ель зрозуміла одразу й усе. Воно не схибить. Воно шукає. І не зупиниться, поки не знайде.

Думати було ніколи. Вона шарахнулася вбік. За нього.

Промінь пройшов крізь йотуна, не помітивши. Увійшов під лопатку, вийшов з грудей і черкнув Ель по ребрах вже на вильоті по дотичній. Запахло паленою тканиною.

І погас. Знайшов.

Йотун подивився на діру у власних грудях із чемним подивом, опустився на коліна й ліг на гравій. Ель вбила в нього приголомшуюче. Потім ще одне, сильніше. На третьому він нарешті обм’як.

Вона постояла, перечікуючи дзвін у вухах.

Якби промінь не повернувся, на гравії зараз лежала б вона. І на ґанку їй не допомогли ні щити, ні триста років досвіду. Допоміг один крок назад, зроблений зовсім з іншого приводу.

Ця думка сподобалася їй набагато менше, ніж діра в боці.

Ель нахилилася й підняла те, з чого в неї стріляли. Важке. Холодне. Руків’я нове, темний композит. Вона повернула його до світла.

Листоподібне залізо, чорне від часу. Злам посередині, стягнутий дротом. Золота обойма, під нею срібна. Кований цвях у прорізі. По залізу холонули тонкі сріблясті лінії.

Ель бачила це вістря на гравюрах. У музеях Ватикану, Відня, Кракова. У десятках хронік і документів.

— Та годі, — сказала вона вголос.

Спис долі. Хто його тримає, тому підкоряється удача, непереможний, править світом і так далі. Хто його тримав, той довго не живе. Про артефактну зброю вона знала достатньо, щоб розуміти: такі легенди на порожньому місці не ростуть, і плата зазвичай зашита в саму конструкцію.

Вона подивилася на свої руки. На спис у них.

Ну чудово.

Якщо легенда не бреше, найближчими роками на неї чекає Хель. Легенда, як водиться, не уточнювала ні строків, ні умов, ні того, чи рахується «взяла подивитися».

Класти назад було вже пізно. Ель зняла зі списа зліпок — копію, важку, холодну, не гіршу, ніж у музеї. Оригінал пішов порталом додому, під замок. У відділку його вкрадуть до ранку. Або, що гірше, хтось теж візьме в руки.

Стазис ліг на йотуна: регенерація регенерацією, а без легені він до відділку не дотягне. Портал розкрився просто під тілом. Копія вирушила слідом.

Калебу пішло повідомлення:

«Лови посилку. Стрілець з даху навпроти лікарні. Йотун, найманець. У стазисі, наскрізне в грудях — не моя робота, його ж зброя. Без цілителя стазис не знімати. МОЄ приголомшуюче взяло його з третього разу, охорону постав відповідну. Зброю додала. Ставлю на Грейда, але самому Грейду таке не по кишені. Я в порядку».

Відповідь прийшла за хвилину.

«Прийняв. Ти точно в порядку?»

Ель подивилася на свою долоню. Долоня була червона до зап’ястя.

«Точно».

Свідомість вже починала пливти, коли вона надіслала ще два повідомлення. Шейну. Кейлу.

«Сьогодні не буду вдома, не хвилюйтеся».

Після цього вона мовчки повернулася до лікарні й зайняла чергу в приймальні, ніби нічого особливого не сталося. Здіймати галас не хотілося. Стазису вистачить ще надовго.

Діра в боці всього сантиметри три. Не голова ж. Почекати можна. Спис займав її куди більше.