Глава 12. Лейла

Лейла

Вечір огорнув місто сизими сутінками, запалюючи вогні вітрин і фар. Кейл і Шейн крокували жвавою вулицею, ведучи невимушену розмову. Біля входу у великий супермаркет Шейн поплескав Кейла по плечі.

— Ну що, брате, мені пора в місто, справи не чекають, — сказав він, указуючи на припаркований неподалік аерокар. — Ти ж упораєшся? Список пам’ятаєш?

Кейл кивнув.

— Я не маленький. Упораюся з усім. Тільки… я ніколи раніше не купував їжу в таких місцях.

Шейн розсміявся.

— От і навчишся! Я вірю, що ця місія тобі по плечу. У крайньому разі спитай у комунікатора: ця штука розумніша за нас із тобою разом узятих. Ставлю сотку, що повстання машин почнеться саме з цих маленьких чортенят.

Він підморгнув і пішов до машини, залишивши Кейла перед сяючими дверима супермаркету.

Усередині панувала справжня какофонія запахів, голосів і світла. Величезні ряди йшли кудись удалину, полиці ломилися від упаковок усіх форм і кольорів, над проходами висіли голографічні покажчики, а люди спокійно брали товари так, ніби ідеально розуміли весь цей хаос.

Кейл на секунду завмер біля входу, глянув на перелік у проєкції. Потім повагався й вирішив перевести все на внутрішню проєкцію, звук теж. Буде дивно вголос спілкуватися з цією штуковиною, коли ніхто так не робить, нехай навіть так і незручно. Отже, перелік.

Овочі. М’ясо. Кава. Щось до чаю.

Звучало нескладно. Теоретично.

Практично ж він вже хвилину стояв перед візками, намагаючись зрозуміти, чому вони не висмикуються один з одного. Виявилося, треба було підтвердити через комунікатор. Блу після короткої паузи вкрай ввічливо пояснив йому принцип роботи системи, що відчувалося майже образливо.

«Після багаторічного рабства й дослідів мене переміг візок», — похмуро подумав Кейл.

Це дратувало сильніше, ніж хотілося визнавати. Він пережив ланцюги, катування, мітку, магічні експерименти й чорт зна що ще. Але саме супермаркет якось зумів змусити його почуватися цілком безпорадним.

Утім, гордість швидко взяла своє. Якщо люди якось виживали в цьому божевіллі, значить, і він упорається.

За кілька хвилин Кейл вже куди впевненіше переміщався між рядами й навіть почав розуміти логіку місцевої торгівлі. Овочі вдалося знайти швидко. З м’ясом було складніше — асортимент виглядав так, ніби людство колективно присвятило тисячоліття виключно способам гарно нарізати тварин.

Каву обирали разом із Блу, бо все, що було в асортименті, здавалося йому на одне обличчя, а точніше, на одну пачку. Комунікатор послужливо підказав, яка саме була вдома раніше.

Найдовше він простояв біля відділу із солодощами.

«Щось до чаю» виявилося абсолютно безглуздою категорією. Тут були сотні варіантів. Зрештою Кейл узяв кілька видів випічки просто тому, що на упаковках були намальовані ягоди й чашка чаю. Логіка сумнівна, але робоча. У Шейна це, як він помітив, вважалося повноцінною стратегією ухвалення рішень.

—

У той самий час Ель полегшено видихнула, дивлячись на повідомлення від Майка, її дипломника:

«Найвищий бал! Величезне вам дякую, професорко!»

До повідомлення додавалося коротке відео: гучна компанія вже святкувала захист десь у барі, розмахуючи келихами й намагаючись хором горлати привітання в камеру. Наприкінці Майк, помітно п’яний і щасливий, заявив, що «подарунок вже доставили» і дуже сподівається, що професорка його оцінить.

— Ти-то молодець, звісно, але відео з вечірки мені навіщо? Я тобі що, подружка? — пробурмотіла Ель, утомлено потираючи перенісся.

У цей момент до кабінету справді занесли подарунок — вишукану пляшку колекційного віскі в темному футлярі.

Ель тихо хмикнула.

— О, а ось і хабар за освіту під’їхав.

Вона покрутила пляшку в руках, розглядаючи етикетку. Віскі було дороге. Дуже дороге. Настільки, що будь-який викладач із зачатками совісті був зобов’язаний відмовитися. Або принаймні зробити вигляд.

Приблизно за півгодини, вже закінчуючи розмову з колегою в порожнілому коридорі факультету, Ель простягла футляр йому.

— Джек, забирай, га?

Джек здивовано підняв брови.

— Серйозно? Від такого ти зазвичай не відмовляєшся.

— Зазвичай так, але сьогодні твій щасливий день, плюс з мене боржок за допомогу минулого тижня, — пирхнула Ель. — Тож вважай це благодійністю.

Джек одразу пожвавішав, приймаючи пляшку.

— Після сьогоднішнього дня це саме те, що лікар прописав.

— Чудово. А мені пора бігти, Лейла вже чекає.

Ель підхопила сумку й попрямувала до виходу з корпусу. Втома все ще тиснула на плечі, але десь глибоко всередині вже з’являлося знайоме відчуття полегшення.

Бодай пару годин сьогодні можна буде побути не професоркою і не людиною, яка випадково притягла додому дракона з магічною бомбою в шиї.

—

Ресторан виявився тихим і дорогим рівно настільки, щоб Лейла схвально хмикнула ще на вході. М’який півморок, спокійна музика, приглушені розмови за сусідніми столиками. Принаймні на перший погляд.

Лейла вже сиділа за столиком біля вікна з келихом води в руках і гортала щось у комунікаторі. Побачивши Ель, вона одразу примружилася.

— Ти взагалі знаєш щось про пунктуальність? Я не так часто приїжджаю.

Ель важко опустилася на стілець навпроти й утомлено відкинулася на спинку.

— То скільки тобі казати, що ти даремно так боїшся стрибати. Головне — обираєш місце, де є точні координати та камери, дивишся, щоб нікого й нічого не було та й все.

Лейла одразу скривилася й підняла руку, ніби відганяючи саму думку.

— Я знаю тисячі історій, як люди застрягали в стінах, меблях, інших людях і просто розщеплювалися на шматки. Ніхто й ніколи не змусить мене користуватися цим без крайньої потреби. І не починай мені зараз за портали — не менш небезпечна дичина.

Ель тихо засміялася.

— Наче ви не через них сюди потрапили? Брама Массачусетс-Каліфорнія, не герой вашого дня? Чи все-таки потяг?