Глава 10. Казки на ніч

Казки на ніч

Пізній вечір.

Шейн вмостився в глибокому кріслі, бовтаючи ногою, і відсьорбував щось гаряче з кухля. Навпроти, на дивані, сидів Кейл і слухав розповіді мага. На столі між ними стояли тарілки із залишками вечері та ще один кухоль, для Кейла.

— …У мене взагалі нездорова тяга до експериментів, — зі зітханням визнав Шейн. — І от одного разу в мене з’явилася вкрай сумнівна ідея залицятися до однієї дівчини-синтетика зі Сварта. Суто з цікавості. Хотів зрозуміти, наскільки справжні в них емоції.

Він пирхнув собі під ніс.

— Виявилося, що емоції в неї були. А ще схильність до маніпуляцій, соціальних експериментів і повна відсутність моральних гальм. Коротше, чудова жінка.

Кейл тихо гмикнув у кухоль, а Шейн повів далі вже помітно веселіше:

— Я, як останній ідіот, думав, що це я з нею граю в якісь психологічні ігри. А потім раптом виявилося, що вона моїми руками владнала дипломатичний конфлікт між двома дуже багатими і дуже злопам’ятними сторонами. Причому так гарно, що правитель потім отримав із цього половину політичних бонусів у секторі.

Він театрально зітхнув.

— Правда, принагідно ми зірвали одну вкрай дорогу угоду старому. І якщо правитель принаймні лишився задоволений підсумком, то старий потім дивився на мене так, ніби всерйоз вибирав між «убити» і «більше ніколи не випускати до розумних істот без намордника».

— І чим закінчилося? — із цікавістю спитав Кейл.

— Мене дуже чемно попросили забратися з міста. Років на п’ять, — Шейн задоволено вищирився. — Якщо чесно, це були одні з найкращих стосунків у моєму житті.

Він розсміявся, відкинувшись на спинку крісла.

— А ти, Кейл? У тебе ж напевно теж були… незабутні пригоди до того, як ти опинився на цьому проклятому аукціоні?

Кейл ледь здригнувся від згадки про аукціон, але Шейн одразу спробував пом’якшити ситуацію.

— Та годі, не хочу тебе вантажити спогадами, якщо не хочеш. Просто цікаво, розумієш? Ми ж із тобою тепер, можна сказати, в одному човні. Знаєш, у нашій родині заведено ділитися. І радощами, і… ну, цими, як їх… сумними штуками.

Шейн зробив паузу, даючи Кейлові змогу відповісти. Кейл повільно підняв погляд.

— Я… мало що пам’ятаю до того, як вони мене знайшли, — голос Кейла був хрипкий, ніби він давно не говорив. — Лише уривки. Вогонь, крики… і відчуття, що втрачено щось дуже важливе. Зрада. Відчуття, що в цьому винні люди, яким ми довіряли. Але все якесь розмите, наче в тумані. Потім були ланцюги, біль і вічний холод.

Шейн уважно подивився на нього.

— А конкретніше? Імена, хто був поруч, що сталося наприкінці?

Кейл похитав головою.

— Ні, дещо пам’ятаю. Пам’ятаю обличчя матері, як вона читала мені казки, вчила мене, її м’яку люблячу усмішку. Пам’ятаю свій дім, величезний комплекс високо в горах. Дітлахів, із якими ми гралися разом. Перше перетворення і відчуття польоту, відчуття свободи. Відчуття належності до чогось великого й прадавнього. Пам’ятаю, як плести закляття, як треба битися, драконячі руни, святкові звичаї. Різні розрізнені шматочки головоломки. Але обличчя, імена… вони ніби пливуть, я ніяк не можу навести фокус.

Він знову опустив погляд на свої руки.

— Таке відчуття, ніби це було десь дуже далеко. В іншому житті. І не зі мною.

Шейн якийсь час мовчав, а потім тихо видихнув:

— Слухай, давай поки не про сумне. У мене є ще одна байка. Знаєш, наймерзотніші все одно хлопці з Аббіса. Я якось місяців три спілкувався з одним демоном. Дуже приємний тип був, у шахи грав чудово, жартував смішно… А потім випадково з’ясувалося, що «типів» насправді було четверо.

Шейн тихо засміявся, гріючи кухоль у долонях.

— Виявилося, це були хлопці, які примудрилися відкараскатися від поїздки до пекла і по черзі вселялися в тіло одного бідолахи. Один потім ще смертельно образився, що я не зрозумів, коли саме відбулася підміна.

Кейл здивовано підняв брови.

— І як ти взагалі це помітив?

— Ніяк, — цілком чесно відповів Шейн. — Мені потім самі розповіли. Сказали, це був «соціальний експеримент». Відтоді я дуже насторожено ставлюся до людей, які надто добре під мене підлаштовуються.

Кейлові подобалися всі ці історії. Майже як казки з дитинства. Але все одно він ніяк не міг знайти собі місця.

— Слухай, а є шанс, що ці спогади ще відновляться? Хоча б частина? — тихо спитав він.

Повисла дзвінка пауза. Шейн відставив кухоль. Його весела маска трохи зсунулася, відкривши серйозний вираз обличчя.

— Шанс є завжди, Кейл, — повільно промовив Шейн. — Наш розум — штука дивовижна. Він уміє ховати те, що завдає болю або здається нестерпним. Але те, що сховано, не означає, що воно зникло. Спогади — це не просто картинки чи слова. Це енергія. А енергія, як ми знаємо, нікуди не зникає безслідно.

Шейн задумався на пару секунд, перш ніж продовжити..

— Ель може спробувати пройти з тобою цими спогадами, якщо ти сам захочеш. Вона вміє працювати з головою краще за всіх, кого я знаю. Якщо хтось і зможе допомогти тобі скласти ці шматочки мозаїки докупи, то це вона. А я, ну, в принципі, теж можу, але, знаєш, я б, чесно, у цьому питанні обрав не себе. Я більше в цій галузі по іншій темі. Зате можу допомогти з практичною частиною. Іноді досить створити правильні умови, щоб старі замки почали відчинятися.

Кейл коротко кивнув, а потім спитав:

— Навіщо тобі все це? Чому ви з Ель узагалі мені допомагаєте? У всього ж є ціна…

Питання прозвучало жорстко, зате чесно.

Знову повисла пауза. Шейн подивився на нього, і на його обличчі майнула дивна суміш задуми й легкого смутку.

— Знаєш, Кейл, це гарне питання, — тихо відповів він, відклавши кухоль. — І я б збрехав, якби сказав, що в цього немає ціни. У всього є ціна, ти правий. Але вона не завжди вимірюється грошима чи вигодою. Іноді ціна — це те, що ти готовий вкласти в іншу людину, щоб допомогти їй не розвалитися остаточно.